Чоловік поїхав на заробітки три місяці тому. До того він два роки не працював, адже жалівся, що в Україні не може знайти гідної роботи. Я з двома дітьми на руках та господарством могла знайти роботу й, не беручи до уваги декретну відпустку, завжди працювала. А от Мирон усе знаходив різні відмовки, щоб нічого не робити. То платять мало, то робота тяжка, то вставати рано, їхати далеко – словом, він у мене був не до роботи. Ще якби мені по господарству допомагав, то було б легше, але він – зась! Каже, що не його це. Так і жили.
А три місяці тому приходить й каже: «Їду у Чехію. Там робота не тяжка й платитимуть пристойно.»
Мені що робити? Погодилась. Тут від чоловіка користі ніякої, нехай їде спробує. От він там ціле літо й сидів. А одного разу, тільки-но я зібралась класти дітей спати, як хтось стукає у двері.
Злякалась, бо нікого не чекала проти ночі. Відчиняю, а на порозі мій Мирон. За плечима в нього рюкзак – той, з яким поїхав.
Зайшов чоловік до хати, поїв, в душ сходив. Я все чекаю, коли він мені гроші зароблені дасть, ну й подарунки, звичайно. Бо хто ж із заробітків з пустими руками до дітей приїжджає?
Та, вийшовши з ванни, Мирон пішов прямо в ліжко.
– А що ж ти заробив, – кажу, – де гроші?
Тут чоловік ледве не розплакався.
– Я, – каже, – так тяжко працював, а вони мене обманули, грошей не заплатили, от тепер й повернувся, голий-босий. Навіть дітям на гостинці не заробив.
Хотіла спочатку сваритись, але думаю: який сенс? Чоловіка шкода, він й сам постраждав.
– Що, – кажу, – заробітчанин, може вже нарешті знайдеш тут собі роботу й жінку почнеш цінувати, яка тебе, такого ледацюгу, й досі з хати не вигнала?
На диво, мій Мирон розплакався, як дитина.
– Вибач, – каже, – не цінував тебе. Тільки на чужині зрозумів, як люблю тебе й дітей. Зрозумів, як тобі тяжко на собі тягти.
Я обняла чоловіка.
З того часу Мирона й справді не впізнати. Змінився. Роботу знайшов, мені допомагає і з дітьми й на городі. Словом, ідеальний чоловік. Тому я вдячна тому випадку, що змінив чого чоловіка.
