«А ще бідкається людям, – розповідала сусідка, – що ви її щозими силоміць в місто забираєте як робсилу. Каже, що готує й прибирає вам цілими днями, поки ти телевізор дивишся, це й пенсію всю спускає вам на продукти.»

Свекор зі свекрухою розлучились, коли моєму чоловікові було близько десяти. Крім нього в родині була ще молодша сестра. Ще підлітком, Віктор навчився робити всю чоловічу роботу по господарству, а вже у вісімнадцять поїхав на заробітки, щоб забезпечити маму та сестру. Я зустрілась з ним, коли Валерія, його молодша сестра, вже вийшла заміж й чоловік піклувався тільки про матір.

Звичайно, я розуміла, що його ставлення до мами завжди буде таким: ми будемо більшу частину нашого заробітку віддавати їй, бо вона сама в селі, їй тяжко. Були часи, коли свекруха приїздила до нас пожити на кілька місяців. Всі думали, що вона їздить нам допомагати з дітьми, а насправді було навпаки. Жінка цілими днями дивилась телевізор та їла те, що я готувала. Вона навіть тарілку за собою помити лінувалась, не кажучи вже про яку-небудь допомогу. Живучи в нас, мама Віктора ніколи навіть хлібини не купила, за продукти платили ми. В основному до нас вона приїздила на зиму, а навесні поверталась в село, де починала садити город. Звичайно, не без нашої допомоги.

Ми з чоловіком змушені були брати відпустку двічі на рік – навесні, щоб посадити картоплю й восени, щоб зібрати. Собі ми, від сили, брали мішки два – більше нам не потрібно, ми картоплю не дуже любимо, собі мішок-другий свекруха лишала, а все інше продавала. Вторгованими грошима не ділилась, адже урожай – її, а подякою за нашу допомогу були два мішки картоплі й по мішку цибулі з морквою. Від свекрухи ми більше ніколи нічого не брали. Приїздили виключно, щоб допомогти.

А нещодавно зустріла я в місті сусідку свекрухи. Й вона розповіла, що, виявляється, мати чоловіка жаліється всім підряд, що ми її, бідну немічну жінку, об’їдаємо – приїздимо, щоб від неї весь урожай забрати. Такі, бачте, корисливі діти.

«А ще бідкається людям, – розповідала сусідка, – що ви її щозими силоміць в місто забираєте як робсилу. Каже, що готує й прибирає вам цілими днями, поки ти телевізор дивишся, це й пенсію всю спускає вам на продукти.»

Я сиділа й не розуміла, що робити: сміятись чи плакати? Ми до свекрухи з усією душею, а вона про нас байки розповідає. Отак, воно буває в житті: в когось діти невдячні, а в когось – батьки!

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

five × 3 =

«А ще бідкається людям, – розповідала сусідка, – що ви її щозими силоміць в місто забираєте як робсилу. Каже, що готує й прибирає вам цілими днями, поки ти телевізор дивишся, це й пенсію всю спускає вам на продукти.»