Чоловіка мого не стало понад десять років тому. Він був єдиним годувальником в нашій родині, адже я завжди займалась дітьми. А коли лишилась сама, зрозуміла, що потрібно шукати способи заробити на хліб собі й дітям. Знайшла я роботу за кордоном й одразу туди поїхала. Це у Франції, потрібно було прибирати в будинку багатих людей. Робота не найлегша, але я не боялась нічого, адже знала, що дітей треба на ноги поставити. В мене два сини. На той час, коли я поїхала на заробітки Артему було шістнадцять, а Максиму десять. З ними залишились мої батьки, бо ми жили в них.
Надсилала гроші дітям регулярно, так само як і батькам. За десять років, що я тут змогла заробити на дві квартири для дітей. Також моїм коштом вони вивчились в інституті. Крім того, батьки змогли відремонтувати свою хату, адже я думала, що після повернення в Україну доживати віку там. Ми так домовились з ними з самого початку, тим більше, що я надсилала татові з мамою гроші.
Нещодавно я вже зібралась звільнятись з роботи, адже хотіла повернутись додому. А що? Грошей заробила, діти мають де жити, а повернусь в батьківську хату й житиму в рідному селі, адже з часом почала помічати, що тяжка робота мене виснажила. Але син телефоном сказав мені, що моя хата вже не моя.
«Дядько Степан приїздив до діда з бабою. – Розповів мені Максим – Не знаю, що він там їм наговорив, але хату вони переписали на нього й тепер він там з тіткою Любою живе, а квартиру свою в місті вони Ларисі лишили.»
Я навіть не знала, як на це реагувати. Колись давно батьки купили моєму молодшому братові Степану квартиру в місті за умови, що їхня хата залишиться мені. Протягом цих років я надсилала гроші, щоб зробити там ремонт, а брат хитро, поки мене немає, вирішив загарбати все собі, віддавши квартиру своїй доньці Ларисі.
От тепер, пропрацювавши десяток років на чужині, я навіть не маю куди повернутись. Не знаю, як правильно вчинити тепер – поговорити спочатку з батьками чи з братом і чи це взагалі щось змінить?