Анюта

Коли Аня повернулася додому зі школи, почула з вітальні такий рідний голос. «Тато прийшов!», – зраділа дівчина.

Після розлучення батьків Аня залишилися жити з мамою. У тата тепер була нова сім’я, нова дружина Катя, нова донька Аліна… Але батько палко запевняв п’ятнадцятирічну Аню, що вона назавжди буде його улюбленою донечкою, його принцесою.

Про що саме говорять батьки, Аня спочатку не розчула й схвильовано поспішила привітатися з батьком. Знервовані слова матері зупинили її на півдорозі.

– Сергію, ти, як завжди, думає лише про себе. До нас з Анею тобі байдуже. У мене життя ось-ось почало налагоджуватися. Від тебе всього лишень потрібно на якийсь місяць узяти дитину до себе.

– Оля, зрозумій, я не можу зараз забрати Аню. Катя проти. Їй і так нелегко. Аліні лише сім місяців. Вона весь час хворіє, – роздратовано відповів колишній дружині чоловік.

– Весь цей рік Аня була зі мною. Тепер твоя черга займатися дитиною. І мені байдуже, що там у твоїх Каті та Аліни, – наполягала Ольга. – Можеш свою матір, на крайній випадок, попросити за нею приглянути.

– Ти ж знаєш, які у нас з матір’ю стосунки. Ми уже два роки не спілкуємося, – обурився Сергій.

– То чия у цьому вина? Це ж тобі, нескінченно зайнятому, ніколи до рідної матері навідатися! – не вгамовувалася жінка. – Як хочеш, але знай, у нас із Володимиром уже куплені квитки на літак на 25 число, і я нічого скасовувати не збираюся!

– Що ж, якщо ти так ставиш питання, я знайду, як упоратися з цією проблемою, але більше потім до мене не звертайся.

Аня навіть оговтатися не встигла, як батько, мов ошпарений, вилетів з квартири несамовито грюкнувши дверима. Її обірване «Таточку, при…» так і залишилося висіти у повітрі.

Дівчина спустошена мов у мареві зайшла до своєї кімнати, тихо зачинила двері й сповзла на підлогу. Гіркою хвилею підступали сльози, а серце крижаним лезом ранили слова батьків: «твоя черга займатися дитиною», «з цією проблемою»…

Батько повернувся за тиждень і наказав Ані швиденько збирати речі. Що? Куди? Чому? Нічого не пояснював. А дівчина і не запитувала.

Мама, проводжаючи їх до порога, полегшено зітхнула й не витримала, «укусила»:

– Бачиш, як дуже захотів, зміг врешті-решт упоратися з цією проблемою.

Аня мовчки спостерігала як батько поквапом вантажив її нехитрий скарб у багажник, сіла на заднє сидіння.

– Сподіваюся, нічого не забулася? Мені немає коли кататися туди-сюди, – запитав батько, вирушаючи в дорогу.

– Ні, – похитала головою дівчина та спрямувала скляний погляд у вікно.

У машині зависла гнітюча тиша. Аня розуміла, що місце їх призначення – зовсім не батькова квартира. Коли нарешті зупинилися біля старого панельного п’ятиповерхового будинку, тьмяні спогади з далекого дитинства підказали, що, задається, тут живе її бабуся, татова мама. Дівчина як не намагалася, так і не могла згадати, коли в останнє її бачила.

– Ходімо. На нас чекають, – вивів Аню із задуми батько.

Двері квартири на другому поверсі відчинила скромно одягнена поважного віку жінка. Пам’ять видала невиразний образ. Це і є її бабуся, Олена Петрівна, зрозуміла Аня.

– Заходьте швидше. Я щойно пиріжки з духовки дістала, – привітно посміхнулася жінка й запросила гостей до оселі.

– Мамо, у мене зовсім немає часу. Я вже і так запізнююся. Дякую, що виручила.

Батько поставив Анині речі на порозі, з хвилину ніяково потоптався на місці, розвернувся й подався до своєї машини. Навіть не попрощався

Олена Петрівна сумно подивилася йому вслід, похитала головою, ніби відігнала від себе важкі думи, й зосередила усю свою увагу на Ані.

– Ну що, будемо дружити? – звернулася до онуки. – Ти мене, мабуть, майже не пам’ятаєш? Нічого, познайомимося знову.

Бабуся допомогла дівчині занести речі до квартири. Показала кімнату, де вона буде жити. Аня пробігла поглядом по бідненькій обстановці. Усе дуже чисто, охайно, чепурненько. Повсюди мережеві серветочки, багато квітів. Байдуже. Вона тут не на довго.

***

Ось уже три тижні Аня живе у бабусі.

Як же її усе тут дратує. Друзі та однокласники тепер далеко, а тут вона нікого не знає. До школи треба добиратися більш ніж півтори години. До того ж маршрутне таксі у потрібному напрямку ходить дуже рідко. Шумоізоляція у старенькому будинку погана, а сусіди згори та зліва дуже гамірні.

Найбільше ж Аню дратує сама Олена Петрівна. Жінка прокидається дуже рано й відразу починає чимось грюкати, стукати, шурхотіти на кухні. Вечорами дивиться нескінченні серіали, гучно вмикаючи звук. Вона майже нікуди не ходить з дому, лише зрідка до магазину.

Її надмірна, гіпертрофована увага до неї Аню страшенно напружує. Дівчина до такого не звикла. Їй не подобається буквально усе. Як вона називає її Анютою. Як вона будить її вранці до школи, торкаючи легенько за носа, коли так хочеться спати. Як в обов’язковому порядку примушує, за її словами, «нормально» снідати та вечеряти. Як весь час носить до її кімнати то пиріжечки, то млинці, то печиво. А ще, любить усістися поряд і годинами розказувати про свою молодість, про покійного чоловіка, про маленького тата.

«Нічого. Недовго залишилося терпіти. Ще який тиждень. Може трішки більше», – втішала себе Аня.

Тиждень промайнув, а потім ще один. Батько по доньку так і не приїхав. Коли Аня йому зателефонувала і запитала, чи скоро він її забере, прямо нічого не відповів і швидко змінив тему розмови.

Аня вже хотіла сама їхати додому, але тут, нарешті, подзвонила мама.

– У тебе все добре? Облаштувалася? – діловито поцікавилася Ольга у доньки.

– Мамо, коли ви мене звідси заберете? – відразу запитала Аня.

– Розумієш, доцю, ми з твоїм татом порадилися і вирішили, що так буде краще, – відповіла їй після недовгої паузи мати.

– Для кого краще, мамо?

– Для тебе, звичайно. Там тобі ніхто не заважає. У тебе є власна кімната. Та й за Оленою Петрівною треба наглядати. Старенька вона уже. Тепер там твій дім

– Он воно що… То ви мене просто покинули! – в розпачі крикнула Аня й перервала зв’язок.

Дівчина сиділа за столом і гірко ридала. Так її й застала Олена Петрівна.

– Ну що, ти. Не плач. Ми ж тепер разом, удвох, – намагалася втішити онуку старенька.

Дівчина не стала її слухати, змахнула сльози, якось привела себе в порядок.

– Ти куди? – запитала у неї жінка, коли вона була вже на порозі квартири.

– Якомога далі від Вас, – роздратовано відмахнулася Аня, потім зупинилася, хвилину подумала і вже спокійніше додала, – піду провітрюся.

Дівчина довго безцільно прямувала вечірніми вулицями. На серці каменем лежала образа на батьків. Чому вони так з нею? Коли вона провинилася? Весь цей час Аня так старалася. Істерик з приводу розлучення батьків не влаштовувала. Ніколи не скаржилася. Завжди була слухняна. У класі – найкраща учениця. Перемогла в міській олімпіаді з математики. Завжди була ведучою шкільних заходів. Вчителі, викликаючи заздрість та неприязнь інших, лише її й хвалили. Тільки от власних батьків здобутки їх дитини зовсім не цікавили.

Аня незчулася, як стало зовсім пізно, й поспішила додому. Олена Петрівна її чекала.

– Повернулася? Добре, – полегшено зітхнула жінка й пішла до себе.

Відчуття якоїсь незрозумілої провини злегка шкрябнуло свідомість, але Аня від нього швидко відмахнулася і лягла спати.

Вранці її сон на хвилину розвіяв будильник. Ось зараз зайде Олена Петрівна, легенько торкне її за носа й скаже: «Анюта, прокидайся. Пора до школи збиратися». Дівчина знову задрімала.

Прокинулася, коли на годиннику була уже дев’ята година. Сон як рукою зняло. Серце стиснула тривога. Прислухалася. У квартирі підозріло тихо. На кухні ніхто не грюкає, не стукає, не шурхотить. Підхопилася і кулею влетіла до кімнати Олени Петрівни. Старенька сиділа на підлозі біля стіни, безпомічно намагаючись піднятися на ноги.

– Щось, серце прихопило, – ледь чутно прошепотіла вона і винувато поглянула на Аню.

– Бабусю, я тут, я зараз, – кинулася та підіймати стареньку.

Руки тремтіли, пальці не слухалися, дівчина ледь набрала номер швидкої. «Це я в усьому винна», – картала себе.

Лікар приїхав через десять хвилин, швидко оглянув Олену Петрівну й забрав її до лікарні. Аня мало знала, що може знадобитися в такому випадку, зібрала усе, як їй здалося, необхідне й поїхала слідом.

– Лікарю, як моя бабуся, – допитувалася дівчина у чергового кардіологічного відділення.

– Їй вчасно надали допомогу. Від сили три дні залишимо ще для обстеження і відпустимо додому, – заспокоїв Аню лікар.

Дівчина до вечора сиділа біля ліжка Олени Петрівни. Боялася залишити її бодай на хвилину.

– Бабусю, – вперше так назвала стареньку, – я більше ніколи так не робитиму, ніколи тебе не засмучуватиму, буду їсти твої пиріжки, дивитимуся разом із тобою серіали, ти тільки одужуй, рідненька.

Ввечері приїхав батько. Поцікавився здоров’ям матері. Роздратовано буркнув, що його даремно викликали. Довго щось обдумував, декілька разів кудись телефонував.

– Поїхали, побудеш поки що у своєї матері, а потім придумаємо, що з тобою робити, – нервово постукуючи по столу пальцями, звернувся до доньки.

– Не треба зі мною нічого робити. Я буду тут, з бабусею. Я її не залишу, – різко відмовила Аня. І раптом відчула як відлягли від серця усі її образи та роздратування. Все, що для неї зараз важливо, щоб її бабуся одужала. А разом, удвох, у них обов’язково все буде добре!

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

two + twenty =

Анюта