Моє життя, як і кожного із нас, складається з білих і темних смуг. Зараз мені 45 і я сповна вже пізнав ціну довіри і поваги. Мені відомий смак щастя і втрати. В 30 років помеrла моя перша дружина. Я залишився з сином – Володимиром. Зараз йому вже 15 років.
Чесно, навіть не розумію, як я прожив всі ці роки. Ніколи не думав, що я зможу це витримати. Тоді мені здавалося, що світ просто зник для мене.
Рік тому я зустрів Марію і вирішив спробувати знову відчути радість сімейного життя. В неї теж був син від першого шлюбу. Колишній чоловік залишив її з дитиною і поїхав з молодою коханкою. Влад був хворим. Марія все життя їздила з ним по лікарнях. Хлопець часто хворів. На ліки Марія віддавала всю зарплату. Працювала вона вчителем.
Коли я познайомився з нею, то не знав про проблеми в її житті. Марія зізналася про сина вже коли ми розписалися з нею. Про Володимира я повідомив з самого початку. Але я не хотів, щоб вона думала, що я боюся випробовування. Просто мені було не зрозуміло, чому батько Влада не допомагає дитині.
Я бачив, що Марія не встигає нічого і їй іноді треба додаткових коштів. Але просити в мене вона не наважувалася.
Одного разу Володимир сказав мені, що йому треба купити новий телефон. В нього якраз мало бути День народження, тому я вирішив зробити подарунок. Водночас, Марія повідомила, що Влад захворів і попросила позичити їй грошей.
В результаті, Володимир на мене дуже образився. Він сказав, що чужий син дорожчий для мене, ніж рідний. Покупку телефону я переніс. Через тиждень Влад одужав. І тут Марія знову попросила про допомогу. На цей раз треба було придбати путівку до санаторію.
Але я відмовив, бо вже спланував виконати свою обіцянку і купити сину подарунок. Наші діти були зовсім різні. Останнім часом ми з нею зовсім віддалилися. Вона більше переймалася своїм сином. Через деякий час Марія вирішила, що нам краще розійтися. Я підтримав її ідею. Ще з самого початку вона мені брехала. А коли є недовіра, то немає місця для щастя і щирості.
