Батьки просили дачу – я купив, наполягали, щоб я одружився – я відгуляв весілля, хотіли онуків – тепер є й онучка, й онук. Виконав усі їх бажання, мають тепер усе, про що мріяли, але все одно чимось незадоволені

Мої батьки міські жителі аж до третього коліна. На землі ніколи не працювали, але це не заважало їм уже багато років мріяти про дачу. Майже в усіх їх сусідів та знайомих є будиночок у селі, або хоча б город, лише у них нічого немає. Невже вони не заслужили. Скоро вже на пенсію, треба буде здоров’я поправляти, чимось на дозвіллі займатися.

Довго я все це слухав. Якусь халупу купувати, чи за тридев’ять земель, не хотілося. Заради мрії батьків продав свою машину й придбав у приміській зоні невеличкий будиночок з чималенькою присадибною ділянкою. У домі було все необхідне: газ, вода, навіть кабельне телебачення малося. Можна було жити з повним комфортом.

Тепер виникла інша проблема. Машини у них немає, свою я продав, а добиратися до дачі громадським транспортом аж пів години. За мірками нашого міста пів години – це зовсім мало, та ще й зручний прямий рейс в потрібну сторону кожні 15 хвилин. Але про що можна з людиною говорити, якщо вона собі щось у голову міцно вбила. Незручно їм туди їздити, і все.

Стояв будинок пусткою ще рік, доки я нову машину не купив. Хоч щодня можу тепер батьків на дачу возити, аби тільки бажання. Але виявилося, що на цьому ще не все. Самим їм на городі працювати важко. От якби невістка була, вона б допомагала.

Наречена у мене вже була. Весілля ми планували десь через рік, але батьки дуже наполягали, то ж довелося поспішити. Кохана сама запропонувала мені з батьківською дачею допомогти. Ми з нею удвох з того будиночка та двору справжню лялечку зробили. На жаль, батьків туди, як і раніше й силою не затягнеш. Уже нову відмовку вигадали. Якби були онуки, вони б із ними на дачу з задоволенням їздили. А самим, що там робити?

Онуки не забарилися, тепер їх у моїх батьків уже двоє. На дачу, звичайно ж, так ніхто і не їздив. Спочатку діти були маленькі. Куди з ними було? А тепер, коли уже підросли, батькам із ними важко, не встигають вони за ними.

Отак уже вісім років стоїть батьківська дача, чекає на своїх господарів, а вони до неї не їдуть. І транспорт є, і допомагати кому є, і компанія є. Хтозна, що їм тепер не вистачає. Просто, куди правди діти, батьки мої належать до тієї категорії людей, які все життя чимось невдоволені, усе їм чогось не вистачає, все про щось жалкують, а коли отримують бажане, радіти цьому не вміють і не хочуть.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

14 − 1 =

Батьки просили дачу – я купив, наполягали, щоб я одружився – я відгуляв весілля, хотіли онуків – тепер є й онучка, й онук. Виконав усі їх бажання, мають тепер усе, про що мріяли, але все одно чимось незадоволені