Людмила Іванівна з чоловіком знову вирішили поговорити з сином.
Матвію уже двадцять дев’ять. Він живе в орендованій квартирі разом з кількома друзями. Від батьків хлопець переїхав з причини їх постійних докорів. Річ в тім, що Віктор Юрійович – батько Матвія – бізнесмен. Він ще з юного віку почав намагатись відкрити свою справу й отримав успіх. Зараз в чоловіка мережа автозаправок. Людмила Іванівна, в минулому модель й перукар, зараз має власний салон краси. Жінка дуже гарно виглядає на свої п’ятдесят два.
Для єдиного сина Матвія батьки намагались дати все найкраще. Хлопець навчався в школі не дуже, тому батьки не тільки оплатили його навчання в престижному виші на перспективній спеціальності, а й заплатили за вступ. Хлопець ледве-ледве закінчив інститут. Ясна річ, теж не без допомоги батьків. І справа не в тому, що Матвій якийсь не дуже розумний, лінивий, або прогулював навчання. Просто голова в нього була завжди забита не інформатиками-математиками, а дечим іншим. Ні, це не дівчата й гулянки. Це малювання.
Малювати хлопцеві подобалось з раннього дитинства. Але батьки його захоплення ніколи не розділяли. Віддали Матвія на музику, на футбол, на англійську, але тільки не в художню школу. Туди хлопець попав тільки у дванадцять, коли вирішив прогулювати ненависне фортепіано.
От і навчання в престижному виші його ніколи не цікавило. Це була ідея батьків, а не Матвія. Хлопець хотів вступити до художньої академії, але йому не дозволили. Бо непрестижно.
А після закінчення ненависного інституту Матвій переїхав на квартиру разом з друзями-однодумцями. Виглядає хлопець теж не так, як хотілось би діловим батькам: кольорове волосся, пірсинг, татуювання, одяг із секонд-хенду.
– Соромно мені за тебе, сину, – бідкається Людмила Іванівна, – от у батька скоро шістдесят років. Хочемо всіх друзів в ресторані зібрати. І ти такий прийдеш, як волоцюга. В інших діти у твоєму віці давно бізнес мають, свої сім’ї, нерухомість. А ти що? Ні сім’ї, ні роботи, ще й виглядаєш так, що мені соромно признатись, що ти мій син!
Людмила Іванівна відвернулась, витерши сльози. Вона розуміла, що сказала зайвого, але емоції взяли гору й жінка вже не могла зупинитись.
– Та мені соромно, розумієш?! – Людмила Іванівна перейшла на плач. – Я нікому не зізнаюсь, що ти живеш бозна-де в гадючнику разом з алкоголіками. Я змушена всім друзям казати, що ти в Німеччині працюєш і живеш! І так би й було, якби ти нас слухав!
Матвій чухає потилицю.
– Я не став би таким, мамо, якби ви за мене все не вирішували. А зараз я доросла людина. Живу окремо. Грошей у вас не прошу. Займаюсь улюбленою справою. Я щасливий! Що тобі ще потрібно? Щоб твої подруги мною захоплювались? Якщо так, то мені тебе дуже шкода, бо я не намагаюсь і не намагатимусь відповідати чиїмось очікуванням. Навіть твоїм.
Хлопець забрав стару куртку зі стільця й вийшов.
Людмила Іванівна витерла сльози й набрала номер в телефоні.
– Алло, це Віталій? Людмила Іванівна тобі телефонує. В мене до тебе трошки дивна пропозиція. В наступний понеділок ти замість роботи потрібен мені в ресторані. Будеш грати роль мого сина. Так-так, розумію, це трохи незвично, але я добре тобі заплачу. Так. Зідзвонимось. До побачення.
Жінка підійшла до дзеркала, поправила макіяж й театрально посміхнулась. Їй потрібно продовжувати грати роль.
