Була вимушена піти на хитрість, аби зберегти племінницю від фатальної помилки

Я майже зібралась виходити, як раптом у двері подзвонили. Коли я відчинила, то мало не втратила дар мови від несподіванки.

– Ліля?!

– А хто, тьотю Уляно! – на мене дивилась така доросла і чарівна молода жінка, у якій тяжко було впізнати мою ту маленьку дівчинку, якою я її запам’ятала.

Я обняла племінницю, досі не вірячи власним очам.

– Лілю, ти що тут робиш? І чому не попередила про приїзд – я хоч би торт спекла, – сказала я, набираючи повідомлення на роботу, що мене сьогодні не буде, маю привід – племінниця з Німеччини приїхала, п’ять років не бачились.

– Та я й сама не знала. У Мартіна тут справи, він вчора сказав мені, що летітиме до Києва, от, думаю, і злітаю, тітку побачу, на могилу до матері зайду.

Ми обоє затихли. Пройшло п’ять років, але ще ніхто не оговтався від смерті моєї сестри, мами Лілі.

Помітивши, що у дівчини навернулись сльози я вирішила, що краще згадати хороші моменти.

– А, пам’ятаєш, коли ви з мамою завжди приходили до мене і ми разом пили чай на балконі?

– Пам’ятаю, – оживилась Ліля, – у тебе здається ще фото було, де ми всі разом сидимо на балконі.

– Точно, зараз принесу фотоальбом.

Я принесла зі спальні великий фотоальбом, де окрім моїх фото, були ще й ті, які я забрала з дому сестри після її смерті.

– Ось в цьому, здається, були твої дитячі світлини. – Я розгорнула альбом.

Та, на мій подив, з нього випала зім’ята фотографія, на якій худеньку дівчинку-підлітка обіймав юнак в спортивній куртці.

– О, так це ж я з Вадимом. – Ліля підняла фото з підлоги й почала уважно розглядати. – От дивлюсь і не можу зрозуміти, що я в ньому знайшла?

Я дивилась на свою тепер дорослу племінницю і згадувала ці часи. Вона – школярка, яка без пам’яті закохалась в двадцяти трирічного чоловіка. Та так закохалась, що з дому втікала, аби його побачити. Мати нічого вдіяти не могла, вона і так, бідна, цілими днями на роботі пропадала, аби доньці достойне життя забезпечити, бо батько їх давно залишив. Так от, попросила мене сестра з Лілею про це поговорити, мовляв, ти молодша, тебе вона швидше послухає.

Прийшла я до них додому, а племінниця якраз із побачення повернулася – її залицяльник на мотоциклі привіз. Заходимо до них додому, а я дивлюся: якась Ліля зажурена.

– Що, кажу, з тобою сталося? Може, в школі проблеми, чи з хлопцем?

– З хлопцем, – зітхнула племінниця і, на мій превеликий подив, почала розказувати. – Виявляється, у Вадима жінка є.

У мене очі на лоб вилізли. Але я впоралась зі своїми емоціями й вирішила дати їй можливість закінчити.

– Обманює тебе, значить, – кажу.

– Та не обманює, сам сказав, – Ліля продовжила розповідь, – говорить, що кине її, але є одна умова.

Я зціпила зуби, але вигляду не подала.

– То яка умова, Лілю?

– Я маю цю ніч провести з ним. Він прийде сьогодні, коли мами не буде, щоб ми…ну, ти розумієш… Тоді він покине свою дружину й одружиться зі мною. Ну, якщо йому все сподобається. Розумієш, у нас ще нічого такого не було і я дуже хвилююсь, а раптом я зроблю щось не так й він мене кине.

– Розумієш, люба, – я спантеличено намагалась підібрати потрібні слова, – це не зовсім правильно.

– Я так і знала, що ти будеш мене відмовляти, – Ліля подивилась на мене зі злістю, – то може ще і мамі розкажеш? Нехай накричить на мене!

– Ні, Лілю, я не говоритиму нічого мамі. Та і тебе відмовляти не буду, ти дівчина доросла, тому можеш сама розпоряджатися своїм життям.

Племінниця посміхнулась:

– Дякую.

– А тобі дякую за довіру, – сказала я і попрощалась.

В той вечір я не могла знайти собі місця. Що робити? Якщо я накричу на племінницю – нічого не доб’юсь, вона все одно тікатиме до цього пройдисвіта. Розказати сестрі не можу – втрачу довіру Лілі, та й відносини сестри з донькою-підлітком, які й без того складні, зведу нанівець.

Тоді я придумала хитрий план.

Дочекалась я восьмої години вечора, коли сестра йшла на нічну зміни й попрямувала до їхнього будинку. Сіла на лавочку біля сусіднього під’їзду і стала чекати. Пройшло хвилин п’ятнадцять і, як я й очікувала, до вікон моєї сестри під’їхав мотоцикл. Хлопець у спортивній курці зняв шолом, поправив кучеряве волосся і зайшов у під’їзд.

Все йшло за планом. Я зачекала ще п’ять хвилин і зайшла слідом.

– Хто там? – Пролунав голос Лілі, після мого дзвінка.

– Серденько, то я, Уляна. Мені стало зле на вулиці, ледве до ваших дверей дійшла.

Двері відкрила розгублена Ліля. Я театрально схопилась за серце і продовжила «виставу».

– Ой, не знаю, що трапилось. Йшла дорогою, як раптом в грудях закололо і в очах потемніло.

– Тьотю Уляно, може викликати швидку? – Ліля була добряче спантеличена.

– Та ні, поки вони доїдуть… краще он тобі мій гаманець, збігай в аптеку і візьми мені нітрогліцерину. Він допоможе.

Не давши племінниці оговтатись я майже силою виштовхала її за двері, а сама пішла до вітальні, мовляв, мені прилягти треба.

Як я і очікувала у вітальні сидів здивований молодик. Спортивна куртка висіла на спинці крісла, а сам він, вочевидь, був незадоволений таким розвитком подій – він же сюди з іншою метою приїхав. Я це прекрасно розуміла.

– Значить, слухай мене, Вадиме, чи як там тебе, – переконавшись, що Ліля вийшла з будинку, звернулась до нього я, – я знаю нащо ти тут і що збираєшся робити. Так от, якщо через дві хвилини ти не зчезнеш звідси назавжди, то не тільки твоя дружина, а й правоохоронні органи будуть повідомлені про твої «посиденьки». Зрозумів?

Юнак, вочевидь, злякався.

– Та ми…та я тільки чаю попити приїхав.

– От і їдь пити чай в іншому місці, бо інакше доведеться пити чифір.

Не пройшло й двох хвилин, як ні спортивної куртки, ні її власника у квартирі не стало. Тільки й чутно було, як чкурнув на своєму мотоциклі деінде.

Через десять хвилин повернулась Ліля. Я подякувала їй за допомогу, для годиться, ще трохи полежала і пішла. А на питання де Вадим, відповіла, що, напевно, засоромився моєї присутності й поїхав.

***

Я подивилась на свою племінницю – успішну дорослу жінку, яка живе в щасливому шлюбі й розповіла їй цю історію.

– Так це ти «винна»! – Жартома сказала Ліля і засміялась. – То ніяке серце тобі не боліло!

– А що мені лишалось робити? – я розвела руками й всміхнулась.

– Дякую. – Ліля підійшла до мене й обняла – дякую за те, що так мудро допомогла мені не наробити дурниць.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

twenty + 14 =

Була вимушена піти на хитрість, аби зберегти племінницю від фатальної помилки