Прийшла я якось Дмитрика забирати з дитсадочка і раптом побачила, що маленького хлопчика з паралельної групи, який не міг знайти свою курточку. Я покликала виховательку, аби та допомогла хлопчику.
– Немає у нього ніякої курточки, – зітхнула жінка. – Його в одному светрику привели.
– Як? – Здивувалась я. – На вулиці ж осінь!
– Напевно, в мами є важливіші витрати.
Зі слів виховательки я дізналась, що хлопчика звати Артем і у його мами проблеми з алкоголем. Вона інколи навіть забуває забрати дитину. Ставалось так, що хлопчик навіть змушений був кілька разів ночувати тут з охоронцем.
Я ледве не розплакалась, почувши історію цієї дитини.
Наступного дня, відвівши Дмитрика в садочок, я зайшла в сусідню групу, аби дещо передати Артемові. Я зранку зайшла й купила хлопчикові куртку, адже була осінь.
Але, на диво, курточка на Артема була завелика. Річ у тому, що я міряла її на свого сина, адже вони однолітки. Та хлопчик виявився значно худішим, ніж мій Дмитрик. Я зрозуміла, що Артем ще й недоїдає. Мені шкода було дитину, тому наступні рази, коли я приходила за сином в садочок завжди приносила щось смачненьке для Артема.
Якось мені довелось познайомитись з мамою хлопчика. Це була жінка, значно молодша за мене, але, могло здатись, ніби вона старша. Вигляд у неї був неохайний. Коли вона зайшла в приміщення, я відчула різкий запах алкоголю.
– Ходімо, я спішу. – Жінка смикнула Артема за руку.
– Боляче, мамо, – малюк ледве не заплакав.
– Якщо будеш так повільно збиратись, то ще й стусана отримаєш, – вона пригрозила хлопчику кулаком.
Я не могла спокійно на це дивитись.
– Не знущайтесь з дитини! – Втрутилась я.
Жінка поглянула на мене нетверезим поглядом.
– Якщо ти така Мати Тереза, – протягнула вона, – то може собі цього шмаркача забереш?
– І заберу, – сказала я.
Жінка, вочевидь, не очікувала такої відповіді, але, коли я взяла хлопчика за руку, не сказала нічого.
В той вечір Артем ночував у нас. Вони гарно поладнали з моїм сином. А вже наступного дня я почала процес з позбавлення матері Артема батьківських прав. Та вона була й не проти й майже добровільно написала відмову від дитини. Коли я побачила, в яких умов доводилось жити хлопчику, то подякувала Богові, що дитина взагалі вижила.
Через кілька місяців, у нас з’явився ще один син – Артем. Звичайно, люди цікавились, як у нас може бути два хлопчики одного віку, які абсолютно не схожі між собою. А ми тільки загадково посміхались.
Чоловік теж одразу прикипів душею до Артема. Ні він, ні я ніколи не робили поділу між нашими синами, мовляв, один з них нерідний. Обох любили однаково. Та й Дмитрик одразу почав вважати Артема своїм братом.
Зараз мої діти дорослі. А я, дивлячись на них дякую Богові, що послав мені кожного, нехай і по-різному.