Через місяць мені вже виповниться 65 років, а я ще досі не можу приділити часу собі. Моя племінниця народила дитину і потребує моєї допомоги, а я відмовити не можу. Знаю: окрім мене Владі ніхто не допоможе.

За 65 років життя я встигла не лише виростити двох своїх дітей, а й допомогти племінниці стати на ноги.

Так вийшло, що моя сестра мала алкогольну залежність і не могла належно виховувати доньку. Коли Владі було 5 років, соціальна служба позбавила її матір батьківських прав. Я вимушена була стати опікуном дівчинки, аби її не забрали до дитячого будинку.

Я замінила маму рідній племінниці у 25 років, проте змогла створити й свою сім’ю. У щасливому шлюбі я народила двох синів. Так в 35 я стала матір’ю трьох діточок. Владу, мені здавалося, я завжди жаліла. Дівчина вимагала більшої до себе уваги, адже вважала, що не рідних дітей люблять менше. Усе життя я слухала, як я мало їй даю. Я усіляко намагалася догодити Владі.

Племінниця ні в чому не знала потреби, завжди мала моральну та матеріальну підтримку. Влада була здібною дівчинкою, проте лінувалася. Але все ж таки у 21 рік племінниця влаштувалася працювати лобісткою в місцеву фірму. Я тоді думала, що Влада зустріне там гарного хлопця. Але вона мала дуже складний характер. Дівчина дуже ревнувала своїх обранців, через те хлопці не витримували.

Та все ж таки у 29 років Влада вийшла заміж за Ігоря, я дуже раділа за свою племінницю. Відносини з чоловіком були нелегкими, Влада постійно влаштовувала сварки через ревнощі. Дівчина ревнувала обранця до друзів, роботи та, навіть, батьків! І як би я не радила Владі бути спокійнішою, вона ніколи не дослухалася до тих порад.

Через пів року подружнього життя племінниця завагітніла, я думала, що може такий цікавий стан її заспокоїть, але, на жаль, знову помилилася. Вагітна Влада вважала, що тепер Ігор точно нікуди не подінеться. Тож, чоловік щовечора слухав різноманітні дорікання через дрібниці. Врешті-решт Ігор вирішив піти від Влади, покинув її на 7 місяці вагітності. Тож, коли мої діти виросли та обжилися власними сім’ями, Влада стала проживати зі мною та моїм чоловіком.

Звісно, всі турботи щодо пологів та подальшого піклування про малюка пали на мої плечі. Влада народила хлопчика три місяці тому. Замість батька чоловіка, присутньою на пологах була я. Перший місяць племінниця взагалі відмовлялася підходити до дитини. Влада говорить, що має післяпологову депресію і не має бажання виховувати сина, не бачить у цьому ніякого сенсу.

Ігор, батько дитини, зовсім не підтримує зв’язок з Владою. Точніше кажучи, дівчина його заблокувала в усіх соцмережах, говорить, стерла зі свого життя назавжди. Владу не турбує відсутність фінансової підтримки з боку колишнього чоловіка, адже впевнення, що я завжди потурбуюся про неї та не залишу в біді.

Я роблю усе можливе аби Влада зрозуміла, що діти — це щастя. Але зараз я відчуваю, ніби виховую четверту дитину. Я побоююсь, що вже немолода і не зможу дати онукові стільки турботи та любові, скільки він потребує.

Влада ж ставиться до моїх старань, ніби як належне, немов це мій обов’язок їй завжди у всьому допомагати. Водночас я розумію, що роблю ведмежу послугу своїй племінниці, адже вона зовсім не пристосована до самостійного життя та розв’язання проблем.

Та все ж через почуття провини та боргу я не можу покинути Владу та припинити допомагати. Хоча мої діти та я чоловік вже зі мною й спілкуватися не хочуть. Кажуть, що я надто жертовна і нікому це не потрібно, не цінується така гіперопіка. Та я нічого вдіяти не можу: хто ж допоможе племінниці, окрім мене?

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

12 − 2 =

Через місяць мені вже виповниться 65 років, а я ще досі не можу приділити часу собі. Моя племінниця народила дитину і потребує моєї допомоги, а я відмовити не можу. Знаю: окрім мене Владі ніхто не допоможе.