Чому я змушена доживати віку одна тільки через те, що так хочуть дорослі діти?

Я вже давно пенсіонерка. Живу одна в селі. Чоловіка не стало десять років тому, діти роз’їхались. Звичайно, час від часу вони навідуються до мене, дітей приводять на канікули, але до себе не кличуть.

А я й не напрошуюсь – розумію, що в них свої клопоти, не до мене їм.

З того часу, як не стало мого чоловіка я робила кілька спроб завести нові стосунки, але жодні з них не увінчались успіхом. В основному через те, що діти говорили мені, що нікого не хочуть бачити біля мене.

А я їх слухалась – врешті, діти – це моя кров. Але ця «кров» уже давно забула про мене. Привітали на день народження телефоном і живуть кожен своїм життям.

Ні, я все розумію, так і повинно бути, але чому я змушена доживати віку одна тільки через те, що так хочуть дорослі діти, які уже давно зі мною не живуть і мають власні сім’ї? Хіба я не заслуговую на те, аби теж бути щасливою?

Нещодавно я їздила в санаторій. Усе натякала дітям, що хочу поїхати підлікуватись – думала, можливо, на день народження путівку подарують, але вони натяку не зрозуміли, або вдали, що не розуміють.

Словом, я зі своєї пенсії кілька місяців відкладала гроші й, врешті, назбиравши потрібну суму, поїхала.

В перший день познайомилась з чоловіком свого віку. Анатолій, як і я, вдівець, живе разом з донькою та зятем, але, говорить, що зрозумів, що рано себе ще списувати, життя продовжується.

Діти Анатолія, як і мої, проти того, аби батько розпочинав якісь стосунки, адже живуть вони в його квартирі й, якщо батько захоче одружуватись вдруге – їм доведеться шукати окреме житло.

Отак, поговорили ми з Анатолієм про наболіле. У нас, виявляється, так багато спільного.

Ще в перший день знайомства ми відчули симпатію один до одного, а уже до кінця відпочинку вирішили, що нехай навіть увесь світ буде проти – а нам треба бути разом.

Повернулись ми уже разом – початку до мене, щоб зібрати речі й продати хату, а потім до нього, аби попросити дітей Анатолія знайти окреме житло.

Звичайно, мої діти, коли дізнались, що я хочу продати їхню спадщину і витратити на подорожі з коханим, були злі.

«Нащо він тобі, мамо? У тебе є ми!» – Говорила донька, яка уже майже рік не навідувалась до мене в гості.

«Теж мені – придумала продавати ваш з татом будинок, щоб на старості років на Мальдіви поїхати з новим чоловіком! Це неповага до памяті про батька і до нас!» – Кричав мені син, коли зрозумів, що я не збираюсь чекати смерті в самотності.

Як не намагалась я пояснити дітям, що хочу ще у цьому житті бути трохи щасливою – усе марно. Вони так нічого й не зрозуміли, бо навіть не намагалися хоча б на мить уявити собі, як це бути одною і старій хаті, коли тобі навіть нема до кого озватися. Як це – коли до тебе тижнями не телефонують діти, бо ти їм не треба!

Дочка і зять Анатолія теж «зраділи» новині про наше одруження. Вони звикли, що батько живе виключно для них. Поселив їх у власній квартирі, з пенсії допомагає. А зараз у нього з’явиться нова стаття витрат, ще й у квартирі хтось поселиться.

Я пропонувала Анатолію переїхати до мене в село, аби хоч у нього з дітьми не псувались стосунки, але він сказав, що хоче, аби я хоч на старості пожила в нормальних умовах, а діти його вже дорослі й не повинні стояти на заваді батькового щастя.

Я не стала сперечатись, адже вперше за довгий час відчула себе комусь по-справжньому потрібною!

 

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

two × three =

Чому я змушена доживати віку одна тільки через те, що так хочуть дорослі діти?