Чужі стають близькими, рідні стають далекими

Десь далеко лунали слова, які міцно закарбувалися у серці. Вони несли собою тугу і сум. Слова, які Петро згадуватиме все життя. Ніхто ж ніколи не замислюється, що словом можна ранити. Саме так зробив Сергій, син Петра.

Остання їхня розмова відбулася кілька місяців тому. Сергій давно не міг пробачити татові помилки минулого. Він ніколи не видавав своїх емоцій та завжди був холодним до батька. Кожна їхня зустріч включала в себе коротку бесіду, яка супроводжувалася загальними фразами та передавання продуктів чи інших речей. Петро любив сина, він був його єдиною підтримкою і опорою. Він завжди розумів сина і ніколи не турбував його без зайвої причини.

Серце різало душу Петрові. Він сам себе картав за те, що не зміг допомогти Оксані, Сергію та Марії. Гріло душу лише невеличке зображення соняшників. Петро завжди дивився на них, коли в думках закрадалися негативні спогади.

Петро розмовляв із сусідом. Їхні теми були різні. Від політики до якісних ліків, а далі про хвороби. Чоловік не любив про це говорити. Дуже йому нагадувало його минуле, біль і страждання близьких людей.

Зараз чоловік був вже не таким сильним, як колись. Сили та енергія покинули його. Все більше турбували головні болі,стискало  серце. Він жив в однокімнатній квартирі. І тільки фото на стіні нагадували йому про минуле життя.

Добрі сусіди допомагали чоловікові. Соціальні служби часто надсилали ліки. Та й чоловік завжди був приязним та щирим.

А гіркі сльози стікали по обличчі, бо він так чекав візиту сина. Єдиної близької людини, яка залишилась у Петра. А була ще Марія, яка часто приходить до нього у сні…

На 70-му році свого життя Петро зазнав багато страждань. Радості теж було у нього чимало. Колись він мав міцну сім’ю, багатство, улюблену справу, часто відпочивав із друзями. І кожного разу, перед сном, він згадував Марію, свою доньку, яка нагадувала йому сонечко. Вона була світлою, мала веснянки та засмаглу шкіру. Завжди посміхалася та допомагала Петрові із документами. Любила їх перевертати з ніг до голови. Петро розумів, що це дитячі пустощі.

Петро мав сина і доньку. Був двічі одруженим. Перший шлюб він взяв з Оксаною. Зеленоока красуня зачарувала його. Вони разом їздили до батьків на дачу, поливали квіти, працювали на грядках.

До їхнього знайомство Оксана мала чоловіка, але він її зраджував і бив. Вона розлучилася, бо не могла терпіти знущань. Бог подарував їй донечку від першого шлюбу. На час знайомства з Петром дівчинка вже робила перші кроки.

Їхню любов, здавалося, не роз’єднає ніхто. Петро дуже любив Оксану і взяв її жити до себе із маленькою дитиною, це і була Марія. Вона називала його «Тато», а Петро любив її як свою. Несподівано в Оксани виявили рак шлунка. Це була страшна трагедія, яка вразила всіх. Вона давно скаржилася на погане самопочуття.Через деякий час Оксану було не впізнати. Від хімієтерапії жінка змарніла і сил боротися з хворобою вона вже не мала. Оксана попросила Петра піклуватися про доньку. Про ці події чоловік згадує із болем і сумом. Оксана померла. І Петро залишився з маленькою дівчинкою.

Вона була його єдиним сенсом життя, а він – її опорою. Петрове серце було розбите від втрати, але разом з цим Бог подарував йому доньку, хоч у венах її текла не його кров.

Життя проходило, дівчина росла, Петро взяв себе в руки та розвивав свій бізнес. Він бачив її успіхи та невдачі.

Доля подарувала йому Світлану. Вони познайомилися випадково, на конференції. Жінка виступала і після цікавої ділової розмови, вони вирішили продовжити спілкування вже в неофіційній формі. Вогник в очах світився кожного разу, коли вони зустрічалися по робочих питаннях. Марія, тим часом активно розвивалася, відвідувала школу етикету. Там вона мала багато друзів. Їй було цікаво навчатись. Вона нагадувала Петрові Оксану, мала такі ж зелені очі та весняну посмішку.

Вже через рік Петро і Світлана вирішили одружитися. Жінка відразу знайшла спільну мову з дівчиною. Найбільше Марія раділа, коли дізналася, що в неї скоро буде братик.Петро радів так само. «Росте спадкоємець»- думав чоловік. Цим хлопчиком і був Сергій. Між Марією і Сергієм було 10 років різниці. Дівчина завжди відчувала відповідальність за хлопчика.

Одного разу до Петра поступив дзвінок зі школи, де вчилась Марія. Вчителька повідомила, що дівчина знепритомніла і впала. Петро переживав всю дорогу. Миттю опинившись в школі, він забрав дівчину. Надалі такі випадки траплялися все частіше. Світлана була вдома із Сергійком, а Петро сидів вечорами в кабінеті та відганяв думки про проблеми своєї доньки. Несподівано дівчина дуже ослабла і не змогла ходити до школи. Петра дедалі більше відвідували думки про спадкову онкологічну хворобу, та все-таки, наважився відвезти її до лікарні.

Поки дівчина здавала аналізи, Світлана розуміла, що їй із сином не варто розраховувати на увагу від чоловіка. Такий стан вже тривав довгий час. А коли вона дізналася, що Марія не рідна донька, то взагалі вирішила розвестися.

Петро не хотів торкатися теми минулого, але він не хотів нічого приховувати від дружини. Він дорожив стосунками, але і розриватися між двох вогнів не міг.

Гірким став день, коли він дізнався про хворобу доньки. Аналізи підтвердилися.Петро розумів, що таке може трапитися, але не хотів вірити в це. Одного разу він вже втратив дорогу людину, цього разу він не допустить знову повторення ситуації.

Світлана і Сергій навідувалися до доньки, приносили їй їсти. Марія відверталася, бо не хотіла, щоб її бачили в такому вигляді. Сергій хотів гратися і говорити. Світлана вирішила більше не привозити сина. Їй самій не хотілося їздити до дівчини. Вона не бажала ділити Петра ні з ким.

Настав Марії день народження. Дівчину відпустили додому. Петро чекав на доньку із сім’єю. Весь будинок був у соняшниках. Сергійко подарував разом зі Світланою смачний торт. І Марія загадала бажання. Останнє у своєму житті…У віці 12 років дівчина померла.

Про той випадок Петро згадує з особливим трепетом. Він пам’ятає кожну хвилину, проведену з Марією. Рідна людина залишила його.

Кожного тижня їхав до могили дівчини. Купляв соняшники. Це були її улюблені квіти. Його розпач не проходив. Через такий стан Світлана залишила його і забрала дитину.

Минули роки, Петро живе сам. Він часто згадує своїх дітей. У чоловіка час від часу болить серденько. Його син рідко до нього навідується. Він все життя звинувачує свого батька в тому, що той не давав достатньої любові. Одного разу Сергій сказав, що це він був для батька чужим. Ближчою до серця завжди була Марія.

Петро не хотів турбувати свого сина. Він знав, що вибачення потребує часу. Поки міг ходити до магазину і на могилку. Свою біль він давно втамував, але спогади завжди були з ним. Одного разу, Петро прийшов на могилу і побачив там свого сина

— Вона тебе любила. Ти завжди був для неї маленьким братиком. Марія завжди тебе захищала

— Знаю, пам’ятаю…

Дрібний дощ перервав їхню розмову і їхні думки. Сергій став успішним адвокатом. Він міг дозволити собі машину і квартиру в центрі міста. Сергій вирішив батька підвезти. Цілу дорогу вони розмовляли та згадували минуле. А коли приїхали до квартири Петра — зайшли в дім. На стіні висіла картина. Після теплої чашки чаю, від трепетної розмови в чоловіка знову заболіло серце. Сергій допоміг батькові, відвіз у лікарню. Йшов час, Петрові стало краще. Він знову повернувся до своєї квартири, де на нього чекала картина із соняшниками. Більшого щастя для нього не було. Він любив свою самотність…

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

7 − 6 =

Чужі стають близькими, рідні стають далекими