Ці діти послані нам небом

– Вкотре вам говорю, – лікар зняв окуляри й почухав потилицю, – дітей у вас бути не може. Ви – безплідна. Крапка. Я б радий вам допомогти, але я лікар, а не чудотворець – все від себе можливе я зробив. А далі я не буду вас обманювати й тягнути гроші, тому кажу вам прямо, що подальші спроби будуть тільки вганяти вас у глибший стан депресії.

Я знайшла в собі мужності не розплакатися прямо в кабінеті, але щойно закрила двері – дала волю емоціям. Чоловік обійняв мене й почав заспокоювати, але в його очах я бачила не менший біль.

За останніх шість років ми змінили кілька клінік й десяток лікарів. Звертались навіть до нетрадиційної медицини. Усі спочатку обіцяли, що їхній метод дає, якщо не стовідсотковий результат, то, принаймні, маленький шанс стати батьками, але, врешті, їхні вердикти були такими, як у нашого останнього лікаря, з кабінету якого я щойно вийшла.

Пройшло кілька днів. Я намагалась не думати про невтішний результат чергового лікування мого безпліддя. Та раптом мені зателефонувала мама.

– Знаєш, доню, – почала розповідати вона, – я щойно в газеті прочитала, що парам, які не можуть завести дитину потрібно допомагати дитячим будинкам, або хоча б взяти в опікунство одну дитину.

«В газеті»… все зрозуміло. Скільки за цих шість років ми переслухали різних рецептів і рекомендації з газет, журналів, посівних календарів, не кажучи вже про «а по телевізору сказали» чи «я по радіо чула»…

Але сваритись з мамою й доводити їй, що ми перелопатили купу наукових статей й не знайшли розвязання своєї проблеми, а зараз вона хоче, щоб я повірила тому, що вона в газеті вичитала, я не хотіла, тому просто сказала:

– Дякую, мамо, за турботу. Ми подумаємо над твоїми словами.

В той момент я не знала, що рекомендація мами прийде до мене ще з одного боку.

Ввечері приїхав чоловік і сказав, що зараз, перед різдвяними святами, він хотів би допомогти чимось сирітському притулку, який заходиться в нашому місті.

Я, хоч й здивувалась, але на пропозицію чоловіка погодилась.

Тому наступного дня, ми з повним автомобілем подарунків приїхали в сиротинець. Не знаючи куди йти, я вирішила зайти в перші-ліпші двері, які попались мені на очі.

Це виявилась ігрова кімната. Діти шуміли й не звернули увагу на те, що двері відкрились. Тільки одна дівчинка підбігла до мене й, на мій превеликий подив, кинулась мене обіймати.

Мамо, ти прийшла!

Від цих слів мене кинуло в жар.

«Мамо», – мене так ніхто не називав! Для мене це було незвично чути. Та дівчинка, не випускаючи мене з обіймів, раптом погладила мій живіт і сказала:

– Там живе маленька сестричка!

Я ледве не втратила дар мови.

Та ще більшим шоком для мене стало, коли рівно за тиждень тест на вагітність показав дві смужки! В той момент у мене не було сумнівів – дива дійсно трапляються.

Пройшов рік. Зараз у нас із чоловіком підростають дві прекрасні донечки. Одну народила я, а інша трішки старша, сама вибрала мене, назвавши мамою в ігровій кімнаті сиротинцю! Але, так чи інакше, вони обоє подаровані нам небом.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

four × three =

Ці діти послані нам небом