Цієї зустрічі жінка чекала двадцять років

Лариса Григорівна самотньо пила чай на своїй крихітній кухні. Щоправда, колись ця кухня не здавалась жінці такою тісною – на диво, на ній поміщались усі: вона з чоловіком, донька Іринка та часті гості, які не шкодували свого часу для веселої й привітної господині.

Та все зруйнувалось в один момент. Якось один із гостей під час святкування дня народження Лариси, добряче хильнувши зайвого, почав на цій кухні нахабно чіплятись до іменинниці. Жінка пручалась, як могла. Та в цей момент зайшов чоловік Лариси й усе неправильно зрозумів. Запідозривши жінку в невірності, він, не бажаючи чути ніяких пояснень, зібрав речі й за руки з восьмирічною донькою, пішов, залишивши Ларису одну.

Так вона й сидить на цій кухні одна. Ось уже майже двадцять років…

Спочатку жінка намагалась налагодити спілкування з чоловіком та донькою, але він був налаштований категорично, ще й Іринку налаштував проти матері, тому суд вирішив за краще залишити дівчинку з батьком, адже це було її особисте рішення.

Вийшовши із зали суду, Лариса зі сльозами на очах, захотіла хоча б востаннє обійняти свою маленьку дівчинку, але чоловік відштовхнув матір.

– Ти їй не потрібна. Ти, зрадниця, нікому не потрібна! Залишайся одна! – крикнув чоловік, беручи доньку за руку.

З того часу вони й не бачились. Чоловік Лариси зробив усе, аби приховати їхнє з дочкою місцеперебування..

Всі друзі, які любили юрмитись колись на маленькій кухні, тепер стали чужими й далекими. На запитання вбитої горем жінки, чи чули вони щось, про чоловіка Лариси й маленьку доньку, вони робили розгублений вигляд й говорили, що нічого не знають.

Вчора Ларисі було п’ятдесят. Кругла дата. Але ніхто не прийшов. Дзвонив начальник з роботи, вітав. Більше ніхто…

Лариса звикла до цього. Вона уже майже не плакала з приводу своєї самотності. З часом людина звикає до всього. Тільки от біль розлуки з власною донькою не ставав меншим. Навпаки, кожного дня Лариса усе більше думала про Іринку – як вона росте, як навчається, чи є у неї друзі, як її здоров’я. От би побачити її хоча б на хвилинку. Але чоловік, який мав потрібні зв’язки, зробив усе, аби розлучити їх назавжди.

Лариса поставила чашку з чаєм на стіл й тяжко зітхнула.

«Цікаво якою виросла моя дівчинка», – уже вкотре за день подумала жінка. Але все, що у неї залишилось – це тільки фото.

Та думки жінки обірвав дзвінок у двері. На порозі стояв чоловік років тридцяти.

– Ви Лариса Петрівна? – сказав він з порогу.

– Я… – Жінка не могла оговтатись від шоку, адже за роки самотності вона повністю відвикла від гостей. – Заходьте

– Дякую. – Чоловік зайшов й почав оглядатись

– Вибачте, а ви хто? – Запитала Лариса, наливаючи гостеві чай.

– Я – Іван. Ваш зять

Вираз обличчя Лариси в той момент був безцінним. А чай давно вилився за вінця.

Іван розповів жінці, що його тесть, колишній чоловік Лариси, помер два місяці тому й після його смерті Ірина почала пошуки матері. Коли вони з батьком втекли, вона була зовсім маленькою й не пам’ятала адреси, де живе мама. У місті, куди вони з батьком, колись переїхали, знайомих у них було мало, а ті, що були, ніяк не могли допомогти в пошуках.

– Ось два місяці ми шукали, як могли, – сказав Іван, допомагаючи жінці прибрати розлитий чай, – і ось, нарешті, коли дізнались, де ви живете, Ірина не змогла приїхати.

– Що з нею? – Жінка відчула щось неладне.

– Вона в лікарні.

Лариса схопилась за серце.

– Ні-ні, це не те, що ви подумали, – почав заспокоювати жінку Іван, – вона в пологовому. В мене вчора зявився син. А у вас онук.

Такого подарунка на ювілей Лариса точно не очікувала. В той день, тримаючи на руках онука й обіймаючи красуню-доньку, вона була найщасливішою жінкою на світі.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

18 − 3 =

Цієї зустрічі жінка чекала двадцять років