Цигани – теж діти. Як тепер живе хлопчик циганської крові, якого я усиновила 10 років назад

У 2015 році, побачивши на території нашого міського сиротинця самотнього циганського хлопчика, який грався м’ячем, в моєму серці щось затремтіло. Ще довго я стояла і дивилась на нього, а потім вирішила — я його усиновлю, щоб врятувати хлопчикові долю.

Мені було 37 років, проте власної сім’ї я не створила. Якось не зав’язувались мої стосунки з чоловіками, але про сім’ю я завжди мріяла. Вже довгенько задумувалась про те, щоб взяти дитину з притулку, проте на це не так легко наважитись, як декому здається. Та чи є інший вихід, коли ти самотня і чоловік у твоєму житті навіть не накльовується? Для мене відповідь була очевидною. Я жила у звичайному містечку, де всі чоловіки моєї категорії віку давно були одружені. Тому все-таки прийняла це рішення та зважилась на усиновлення.

Розповім вам, як усе відбувалося. Як і повинно бути, я все собі ретельно розпланувала — усиновлю хлопчика років трьох, ну звісно ж української національності, бо як може бути інакше. Переважно всі хотіли малюків, щоб вони не пам’ятали свого минулого і я не була винятком. Тому черги на усиновлення таких дітей просто величезні. Вперше я відвідала сиротинець, щоб ознайомитись з усім, після чого приходила туди регулярно. В останній свій візит і відбулася моя зустріч з хлопчиком Яном циганської національності.

Історія Яна була сумною. Його помітили у якомусь селі на заході України, він був абсолютно сам, з вигляду схожий на циганча. Місцеві жителі розповідали, що у них часто поселялись циганські табори й цілком можливо він загубився, проте рідних Яна знайти не вийшло. Є думка, що його залишили невипадково. Яну 6 років, це спокійна і замкнута у собі дитина, яка тримається осторонь від інших дітей. Хоча плани у мене й були абсолютно інші, у них точно не входило усиновлення циганської дитини, я вирішила категорично змінити власну думку. Я впевнена, Ян — це моя дитина.

Я страшенно хотіла допомоги цьому хлопчику, та водночас мене охоплював страх, відчувалась легка тривога. Він уже достатньо дорослий та ще й циганське коріння присутнє. Через довгих 5 місяців роздумів я все-таки наважилася і почала оформлювати документи для усиновлення Яна. Мені було важко, коли всі дізнались, що усиновила я циганча. Друзі лякали мене історіями про те, ким він виросте і що з ним буде в майбутньому.

– Він почне красти! Він виросте й втече від тебе до табору!, – говорили вони. Та й, чесно кажучи, перший час з сином був нелегким, він важко піддавався на контакт і практично нічого не говорив.

Відтоді минуло цілих 10 років, Ян вже дорослий, йому 16. Він змінився, став вродливим і комунікабельним хлопцем. Признаюся вам відкрито, я насправді переживала через його циганську кров, яка могла проявитись у будь-яку хвилину. І хоча у Яна зараз перехідний вік, проте він достатньо слухняний і спокійний хлопець. Я ні крапельки не пожаліла, що зважилась на таке рішення, та признаюсь чесно ми переживали і стрес, і нерви. Зараз Ян — це весь мій світ і сенс життя, це мій коханий синочок.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

12 − 1 =

Цигани – теж діти. Як тепер живе хлопчик циганської крові, якого я усиновила 10 років назад