Син з невісткою не привітали мене з днем народження. Хоча, в принципі, варто було б звикнути. За останніх три роки вони не вітають мене з жодним святом й моїх привітань не приймають Подарунки, які я відправляю поштою, повертаються до мене назад – їх ніхто не забирає. Дзвінки мої теж вони ігнорують…
А все почалось три роки тому, коли помер мій брат Ігор. Він був чоловіком самотнім, одруженим ніколи не був, дітей не мав. Але зате мав трикімнатну квартиру в центрі міста. І я, як єдина родичка, стала її власницею. Син з невісткою, ясна річ, очікували, що квартиру я віддам їм. Бо вони живуть в однокімнатній квартирі, яку невістці на весілля подарували батьки. Квартира непогана, але, все ж, не трикімнатна…
Ось вони спочатку натякали, а потім прямо запитали чи збираюсь я віддати квартиру їм. Я сказала, що ні. Це ж був мій єдиний шанс на спокійну старість. Здавши квартиру покійного брата в оренду, я змогла звільнитись з роботи й почати складати гроші на ремонт свого будинку. За пів року змогла набирати на відпочинок в Арабських Еміратах.
Син, дізнавшись, що замість того, аби давати гроші їм, я полетіла відпочивати, дуже образився.
– Ти добре знаєш, що я вимушений працювати на двох роботах, аби забезпечити сім’ю. Ми навіть дитину не можемо завести, бо твердо не стали на ноги.
– Ну, а я тут до чого? – Питаю в сина.
Його моє питання дуже обурило.
– Всі матері як матері. А ти?! На старість років геть з глузду поїхала. Замість того, аби складати грошей на онуків ти по морях літаєш. А могла б нас в ту квартиру поселити!
Я зітхаю.
– Ти, сину, мене теж зрозумій. Я все життя мусила тяжко працювати. Як ти зараз. Але у мене ще ти був на руках. Своїми силами ледве як нашкребла, щоб будинок звести, аби ми з тобою на вулиці не лишились. Потім тебе вчила, спочатку коледж, потім інститут – теж нелегко було. На себе часу ніколи не вистачало. Я й моря ніколи не бачила. А зараз в мене з’явився шанс почати життя заново. Я можу дозволити собі більше ніколи не працювати. Й пожити для себе.
Та син мене не зрозумів.
– Могла б і для мене ще трохи пожити. Я ж у тебе один син.
– А я у тебе одна мати. Й життя у мене одне. Дозволь мені ще трохи відчути його смак.
– Та роби, що хочеш! – Син роздратовано махнув рукою. – Але дітей у тебе більше немає.
Ось уже три роки, як я залишилась сама. А все чому? Бо відмовилась присвятити залишок життя своєму дорослому синові. Шкода, звичайно, що все так сталось… Але я продовжую вірити, що ми помиримось. А гроші на майбутнього онука я, звичайно, відкладаю..
Як вважаєте, хто в цій ситуації поводиться егоїстично?
