Діти з нетерпінням чекали на День бабусі та дідуся. Цілий тиждень подарунки готували. Треба ж було, щоб бабуся їх випадково побачила, але зовсім не та, для якої вони були призначені. Тепер нам дорікають, що неправильно своїх дітей виховуємо

Ми з дружиною родом із невеличкого містечка, але після весілля оселилися в обласному центрі.

Коли одружилися, вирішили з дітьми довго не затягувати. Несподівано отримали відразу подвійне щастя. У нас народилася двійня – донечка та синочок. Знайомі все жартували, що ми усю програму планування сім’ї заразом виконали.

Няньчити одне немовля – непросто, а тут відраду двоє. Перше хоче спати, друге – їсти, а через декілька хвилин уже все навпаки. Я допомагав, як міг. Дружину біля колиски підмінити, щоб хоч трішки відпочила, сніданок та вечерю приготувати, пральну машинку запустити, у квартирі прибрати – це було мені до снаги, а от годувати груддю, вибачте, не передбачено для чоловіків природою. Зрозуміло, що все одно основне навантаження лежало на плечах дружини.

На той час я був єдиним годувальником у родині. Окрім основної роботи не відмовлявся від будь-якого додаткового заробітку.

У батьків ми ніколи нічого не просили. У моїх зайвих грошей не було. Батько мав інвалідність. Працював, але заробляв мало. Мати утримувала невеличку насіннєву крамничку. Справи у неї йшли непогано, але у мене ще є молодші сестра та брат.

Що стосується батьків дружини, то вони відразу всі точки над «і» розставили. Ми самі прийняли рішення одружитися та дітей народити, то ж тепер це виключно наш клопіт. Їм у свій час ніхто не допомагав ні роботу шукати, ні з житлом проблеми вирішувати. Тільки от не згадують вони, що колись отримали від інституту направлення на працевлаштування, як молоді фахівці, а від заводу, де працювали, – трикімнатну квартиру, яку пізніше приватизували. Зараз мають ще одну квартиру, у тому місті, де зараз ми живемо. Отримали її у спадок і тепер здають в оренду під офіс.

Як тільки теща з тестем єдину доньку видали заміж, сказали, що свій батьківський обов’язок виконали й тепер будуть жити виключно для себе. Вони щороку їздять відпочивати, частенько влаштовують собі шопінг на дозвіллі, регулярно обстежуються у найдорожчому медичному центрі нашого міста. Ображатися на них за це я не маю права. Їх життя і їхні гроші.

Після народження дітей ми десь місяць намагалися справитися своїми силами, але дружина уже була на межі виснаження. Вона тоді у розпачі перший та єдиний раз звернулася до своєї матері. Попросила її, доки та була у відпустці, допомогти два тижні глядіти малих. Але мати їй відмовила. Вони уже купили путівки й збиралися до Анталії. «Не ти перша, і не ти остання. Усі справлялися, і ти справишся», – сказала тоді теща.

Якщо чесно, то батьки дружини й надалі особливо онуками не цікавилися. Бачили їх від сили тричі на рік.

Зовсім інша справа – мої батьки. Коли шість років тому мені зателефонувала моя мати, я без зайвої думки пожартував, що скоро дітям доведеться нас глядіти, а не нам їх, бо сил уже зовсім немає. Мати вранці наступного дня стояла у нас на порозі. Покинула свій магазин на мою сестру-дев’ятикласницю, та брата, який уже у випускному класі був. Добре, що якраз канікули літні почалися.

Мати жила у нас три місяці. Ми їй за це безмежно вдячні. Мої рідні зараз у нас часті гості, як і ми у них. А малеча наша так взагалі іноді тижнями у моїх батьків живе, додому їхати не хоче.

Ось і останнього разу, наші двійнята з нетерпінням чекали на День бабусі та дідуся. Цілий тиждень подарунки готували. Щось малювали, вирізали, клеїли. Потім усю дорогу свої поробки з рук не випускали, так берегли.

Ми тоді спершу вирішили заїхати до тещі з тестем. Так, на декілька хвилин, щоб як годиться. Діти навіть з машини не захотіли виходити. Треба ж було, що до тещі якраз якась подруга так недоречно заглянула. Вона почала у дітей розпитувати, що то у них таке красиве, а вони й похвалилися своїми подарунками для бабусі та дідуся. Прискіплива сусідка здивовано поцікавилася, чому ж онуки не віддають їх моїм батькам. У відповідь почула, що це для інших бабусі та дідуся, а для цих вони нічого не готували.

Теща тоді на нас сердито зиркнула, але при чужій людині промовчала. Усе, що хотіла, сказала ввечері. Виявляється, дітей ми неправильно виховуємо. Де це видано, щоб одних бабусю з дідусем шанували, а інші – ніби чужі люди. Одним – подарунки, а до других – і в дім не зайшли. Нічого, що нас туди не запрошували?

Хотілося тещі сказати, що отримали вони від онуків рівно стільки уваги, скільки самі їм віддали, й ні краплини більше. У свій час самі прийняли рішення жити для самих себе. Для онуків у їх житті, на жаль, місця не знайшлося. Чому ж тепер нам дорікають, що наші діти їх не люблять?

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

three + 6 =

Діти з нетерпінням чекали на День бабусі та дідуся. Цілий тиждень подарунки готували. Треба ж було, щоб бабуся їх випадково побачила, але зовсім не та, для якої вони були призначені. Тепер нам дорікають, що неправильно своїх дітей виховуємо