Василько сидів, обхопивши коліна руками й тихо плакав. Він старався злитися з деревами, аби батько його не помітив. У його дитячій голівці роїлося безліч думок. Одинадцятирічний хлопчик зіткнувся з недитячою проблемою, яку не був готовий вирішити.
– Васильку, де ти? Ходи подивись, що тобі мама купила, – з двору пролунав голос батька, але хлопчик не відповів.
«Ніяка вона мені не мама», – сказав він пошепки й знову почав плакати…
Василько був єдиною дитиною в сім’ї. Батьки його любили. Особливо мама. Для неї хлопчик був найбільшою розрадою в житті. Бувало, ще зовсім маленьким, назбирає польових квітів і принесе – ото вже мама радіє. Візьме його на руки і як притисне до грудей. «Ти у мене, Васильку, отут, в серці. І завжди там будеш, навіть коли виростеш», – часто говорила вона, непомітно витираючи вологі очі.
Батько теж хлопчика любив, щоправда, по-своєму, по-чоловічому. Змалку вчив Василька де в автомобіля які деталі знаходяться. А на восьмий день народження подарував хлопчику власний велосипед! І їздити навчив.
Сім’я у них завжди була дружна, нічого сказати. Якби не один випадок.
Василькові уже виповнилось одинадцять – майже парубок. Батьки по справах поїхали до райцентру, а хлопця залишили на господарстві.
– Коли зробиш уроки, можеш морозива сходити купити, – сказала мама, збираючись в дорогу, – гроші на столі залишила.
Тільки батьківська машина зчезла за поворотом, як хлопець уже закрив підручник і почав взувати черевики.
«Спочатку морозиво. А уроки я і потім встигну зробити», – подумав Василько дорогою до магазину.
Щоправда, черга там виявилась немалою. Скоро великодні свята. Жіночки стояли в натовпі, так голосно обговорюючи рецепти пасок, що на хлопчика, який прибився в кінець черги, ніхто і уваги не звернув.
– Та десь до райцентру поїхали, мовляв, по справах, а я вам точно кажу – хочуть на базарі посипок взяти, їм, бачте, в нас в селі вибір малий! Великі пани! – голосно щось розказувала інших жінкам сусідка Василька тітка Ніна. Хлопчик одразу зрозумів, що мова йде про його батьків, але вирішив не втручатись в розмову дорослих. Та й на нього, здається, уваги ніхто не звернув.
– А хлопця то, Василька, самого залишили. Десь певно, шибеник, на велосипеді ганяє, лякає моїх курей. Забагато, я вам скажу, вони йому свободи дають. А що? Він же прийомний! Був би рідний, вони б за ним ліпше дивилися…
Василько тихо відійшов від магазину. У його скронях пульсувало: «прийомний», «нерідний». В цей момент йому здалось, що батьки його зрадили. Вони ж нерідні! Вони все життя його обманювали! Як вони могли?!
Хлопчик прибіг у двір і заховався в садку. Це було єдине місце, де він міг заспокоїтись.
Просидів там увесь день, аж до приїзду батьків. А коли вони приїхали, вирішив нічого не говорити. «Все одно правди не скажуть. Виросту і сам знайду рідних батьків. От вони мене не обмануть», – подумав хлопчик, заходячи в хату.
– Васильку, подивись, яку я тобі сорочку на Великдень купила. Будеш у мене найгарнішим. – мама хотіла, як завжди обійняти сина, але він відсахнувся.
– В старій буду, – холодно сказав хлопчик і пішов у свою кімнату.
З того дня Василько дуже змінився. Почав грубити батькам, закинув навчання. Батьки не розуміли, що сталось з їхнім завжди лагідним і уважним сином.
Одного разу, коли Василю було уже шістнадцять, мама, готуючи речі сина до прання, знайшла в кишені пачку цигарок. На її очі навернулись сльози.
Жінка обережно постукала в кімнату сина. Він не відгукнувся. Тоді вона постукала ще раз і зайшла.
– Я ж казав тобі не заходити без дозволу, – Василь витягнув навушники й сів на ліжку.
– Але ти не чув… Вибач, синку. Просто я знайшла цигарки. Знаєш, це недобре. Ми з татом не палимо і не хотіли б, щоб наш син…
– Ваш син?! – хлопець не дав матері закінчити – ти сама добре знаєш, що я не ваш син! Я знаю, що ви брехали мені всі ці роки. Ти не маєш права вказувати мені, що робити, бо ти не моя мати!
Жінка тихо заплакала і вийшла.
А в той вечір батько викликав сина на чоловічу розмову.
– Знаєш, Василю, це правда. Ми всиновили тебе, коли ти був ще немовлям. Своїх дітей ми не мали, а твої батьки від тебе відмовились. Але ти завжди був і є нашим сином. Ми любимо тебе, не дивлячись ні на що. Сьогодні ти зробив боляче мамі…
– Вона мені не мама! – грубо відповів батьку хлопець. – Дай мені адресу моїх рідних батьків. Я поїду до них. От вони мені не вказуватимуть, що робити.
– Синку, тобі це не потрібно, – з болем в серці сказав батько, – але ти вже дорослий. Маєш право робити, як вважаєш за потрібне. Що ж, я дам тобі їхню адресу.
Наступного дня Василь стояв перед напів похиленим парканом. Оця стара хата і виявилася його справжнім домом. Довго не наважуючись зайти, хлопець все ж, відкрив ворота.
Постукав у старі обшарпані двері. Ніхто не підходив. За кілька хвилин двері відчинились і нетверезий чоловік витріщився на хлопця.
– Тобі кого?
– Я до Галини Петрівни. Я син її. Василь.
– Галюююю, – проволав п’яний чоловік, – тут до тебе якийсь син, іди розберись.
З кімнати, яка, напевно, колись була кухнею, вийшла нетвереза жінка в брудному халаті.
– Син? – вона подивилась на нього мутними очима і брудно вилаялась. – Нащо ти мені здався? Тут тобі нема місця! Іди звідки прийшов!
Дорогою додому Василь плакав, уже не соромлячись сліз. «Мені не знайшлось місця в домі рідної матері, – думав він, – та й чи потрібен мені такий дім і така мати?»
– Пустиш? – Василь стояв на порозі будинку, де пройшло усе його свідоме життя і дивився на жінку, яка завжди була йому матір’ю, байдуже, що не по крові. – Чи після такого мені не місце у твоєму домі?
Хлопець боявся підняти очі.
– Тобі завжди є місце. Місце у моєму серці.
Вони ще довго стояли обнявшись. Мати й син.
