Донька виганяє батьків з квартири

– Віро Гнатівно, невже все справді так погано?

Я підсіла до жіночки на лавку. Віра Гнатівна, або бабуся Віра, як її кликали усі в нашому офісі завжди була усміхненою й говіркою. Вона завжди приходила раніше потрібного, робила всім чай й пригощала домашніми пиріжками. В інших офісах так не заведено, але в нас Віра Гнатівна була не просто прибиральницею, а повноцінною частиною колективу. Її дзвінким сміхом починався й закінчувався робочий день. А сьогодні Віра Гнатівна була без настрою. Вона, за традицією, зробила всім чай, виклала сирники на тарілки, побажала всім смачного, але сама вийшла й сіла на коридорі.

Я поставила чашку на стіл й вийшла слідом за Вірою Гнатівною.  Жіночка довго не хотіла говорити, що її так розчарувало. Але потім не витримала, й розговорилась.

Виявляється, у бабусі Віри є дочка. Вона уже доросла, має свою сім’ю. Для мене це було здивуванням, адже ніхто з нас не здогадувався, що Віра Гнатівна має дітей. Чоловік у неї був, це ми знали. Валерій Іванович, добродушний дідусь, який часто зустрічав Віру Гнатівну з роботи. Потім вони, взявшись за руки й розмовляючи йшли на трамвайну зупинку. Та ось уже кілька тижнів, як Валерій Іванович перестав зустрічати дружину.

Хворіє, бідненький, – відповідала нам Віра Гнатівна.

А ми не дуже допитувались. Хворіє, значить, хворіє. Чоловік він немолодий, ходити вже тяжко.

Та сьогодні Віра Гнатівна розказала все як є.

– Розумієш, дитинко, – бабуся витерла сльози, які зрадницьки підходили до очей. – У нього інфаркт. Нерви.

Як виявилось, до інфаркту Валерія Івановича довела донька. Вона вимагає в батьків продати їхню квартиру, бо хоче купити собі новий автомобіль.

– А Валерій їй все життя нічого не шкодував, – продовжила розповідь бабуся, – ми завжди для неї старались, у нас же більше нікого немає. Квартиру їй купили, в центрі. Мій Валерчик колись директором універмагу працював, заробляв непогано. От ми всі заощадження дочці у квартиру вклали. Вона у нас ніде не працювала ніколи. Все ми з Валерчиком допомагали. Та й ніколи не шкодували для неї грошей. За останні роки всі заощадження пішли на те, щоб погасити її кредити постійні. Я от в такому віці змушена була піти прибиральницею працювати. А я колись, дитинко, була керівником відділу кадрів! Але коли то було? – Жіночка витерла сльози.

– Та як з Валерієм Івановичем така біда сталася? – я взяла бабусю Віру за руку.

– Та вона прийшла, як завжди п’яна. Вона у нас випиває час від часу. Прийшла й почала вимагати гроші, бо хоче собі нову машину. Стару вона розбила в аварії, коли пяна спричинила ДТП. Ми тоді ще з її боргами розраховувались. Так от, почала лаятись, гроші вимагати. Ми з батьком сказали їй, що заощаджень у нас вже не залишилось. Й це правда, бо навіть те, що ми на похорони відклали довелось їй ще раніше віддати. Тоді вона кричати почала на батька й говорити, що ми мусимо продати квартиру й дати їй грошей. А коли ми запитали, де ж ми житимемо, каже: «Живіть де хочете. Мене це не цікавить. Я, – каже, – теж тут прописана, можу відсудити.» От як Валерій Іванович таке від рідної доньки почув, так і знепритомнів.

Віра Гнатівна тихенько заплакала. Я обняла цю тендітну жіночку.

– Не хвилюйтесь, Вірочко Гнатівно, все буде добре. Я обіцяю. А квартиру вона у вас відсудити не зможе – це я вам як юрист говорю.

Того дня ми всім офісом зібрали гроші на лікування Валерія Івановича. Коли я розповіла цю історію керівництву, вони одразу прониклись й вирішили виділити пристойну суму як премію для Віри Гнатівни.

– Ні-ні, ви що? Я не можу прийняти від вас гроші. – Віра Гнатівна поклала конверт на стіл.

– Віро Гнатівно, це премія, від неї відмовлятись не можна. А все інше наші співробітники самі зібрали, від чистого серця – якщо відмовите, то вони дуже образяться.

– Дякую, діти мої, – старенька зі сльозами подивилась на весь колектив, який дивився на неї також зі сльозами.

– Я вам…Я… З мене пиріжки, – сказала розгублена Віра Гнатівна, а всі добродушно засміялись.

– Обов’язково. З вишнею. – Наш керівник обняв за плечі Віру Гнатівну. – А Валерію Івановичу від нас вітання, нехай видужує, а то хто вас тепер після роботи зустрічатиме?

Ми всі дивились на цю звичайну бабусю-прибиральницю, яка уже стала всім нам рідною.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

19 − nineteen =

Донька виганяє батьків з квартири