Після обідньої перерви Юля, як завжди, спробувала якомога непомітніше повернутися на своє робоче місце. Не вдалося. Начальниця майже відразу матеріалізувалася біля її столу й недбало кинула перед носом підлеглої теку з документами.
– До п’ятнадцятої години чекаю на остаточний звіт, – холодно розпорядилася завідувачка відділу.
Юля зітхнула і взялася розбирати документи. Вкотре подумалося, що зараз у неї не робота, а мрія: більш ніж пристойна зарплата, прекрасні колеги, сучасний офіс у центрі міста. Якби не одне «але» – її начальниця Лілія Олександрівна, яка ніби тільки те й робила, що допікала своїх підлеглих. Особливо прискіпливо ставилася до потенційних конкурентів. Неначе та мачуха у казці про Білосніжку, жінка не терпіла, якщо у її підрозділі з’являлася нова, симпатичніша за неї співробітниця, або хтось, не дай Боже, показав себе розумнішим, компетентнішим ніж вона сама.
Лілія Олександрівна – незаміжня красива, доглянута, досить ефектна молода жінка. Керівництво цінувало її як висококласного професіонала і тому закривало очі на деякі особливості характеру. У своєму відділі начальниця більш-менш дружні відносини мала лише з Вікторією, своєю подругою ще зі шкільних років. Треба ж з кимось перемивати кісточки колегам, яких вони позаочі й не тільки називали «другим сортом».
Останній місяць найбільше від начальниці діставалося новій співробітниці Каті. Мало того, що дівчина була молодшою за Лілію Олександрівну і зовнішністю їх не поступалася, так ще й відразу показала не абиякі здібності у роботі. Начальниця не пробачала Каті жодної дрібної помилки, які, зазвичай, були просто висмоктані з пальця, не соромилася відверто експлуатувати дівчину: «Я тобі зовсім інше казала, а ти що зробила…», «Ти довго з цим соваєшся, уже б і черепаха впоралася…», «Навіщо тобі голова, для краси?…», «Якщо треба, то будеш тут цілу ніч сидіти…», «Зроби мені каву…», «Забери мої речі з хімчистки…». Катя ж ніколи не скаржилася. Юля навіть диву давалася, як бідна дівчина все витримує, та одного разу побачила, як та витирала сльози в коридорі, щоб ніхто не побачив. Дехто з колег, серед них і Юля, тихцем, щоб не накликати на себе гнів начальниці, допомагали Каті.
Коли у Лілії Олександрівни не складалися відносини з черговим залицяльником, вона взагалі шаленіла і всі в офісі навіть очі боялися підняти.
Одного разу начальниця прийшла на роботу у незвично гарному настрої. Уся аж сяяла. З виглядом королівської особи оглянула підлеглих та відразу покликала до себе Вікторію. Робочі місця в офісі, у тому числі й Лілії Олександрівни, були відділені одне від одного лише невисокими перегородками, тому розмова тет-а-тет тут була просто неможлива, то ж мимоволі усі слухали, як начальниця схвильовано ділилася новинами з подругою.
– Ти просто не уявляєш з яким чоловіком я вчора познайомилася! Такий красень, неначе модель. А на якому авто він мене додому підвозив! Я на таке за все життя не зароблю. Такого чоловіка треба тримати руками й ногами. Здається, я закохалася! – мрійливо закотила очі Лілія Олександрівна, потім обвела зверхнім поглядом колег. – Цьому «другому сорту» такі й не снилися, – холодно додала та кивнула головою у Катину сторону.
Майже на два тижні в офісі всі зітхнули з полегшенням. Лілії Олександрівні за новим коханням допікати зауваженнями колегам було ніколи. Вона вже бачила себе у весільному вбранні та часто повторювала, що довго тут не затримається, адже дружини «таких» чоловіків не працюють за копійки. Час від часу начальниця все-таки випускала пару на когось із підлеглих. Вкотре перепало Каті й сьогодні, здається, керівниця перейшла межу. Дівчина була просто завалена роботою і тому не встигла підготувати звіт, який, до речі, повинна була виконувати Лілія Олександрівна сама.
– Ти нездара! Не вмієш як слід працювати, забирайся звідси! – ніяк не могла вгамувати свій гнів начальниця та кинула Каті в лице отой самий звіт.
Дівчина у відповідь безпомічно осіла на стілець та закрила обличчя руками. Пальці дрібно тремтіли, плечі здригалися від стримуваних ридань.
– Що ще можна було очікувати від «другого сорту», – обпекла зневажливими словами Лілія Олександрівна й неквапливо направилася до себе. Та раптом жінка завмерла на місці, нервово вдихнула повітря, різко зблідла на лиці. Весь цей час у дверях офісу за надзвичайно негарною сценою спостерігав статний молодий чоловік. Він нічого не говорив, але його зіниці гнівно та обурено палали.
– Саша… Ти звідки тут? – тільки й спромоглася промовити Лілія Олександрівна.
Чоловік на неї навіть не глянув. Підійшов до Каті та ніжно обійняв її за плечі.
– Ходімо, сестричко. Особи, які ділять людей на перший та другий сорт, не варті твоїх сліз. Таких у нашій родині прибирають з дороги, – додав крижаним голосом.
Виявляється, саме цей чоловік був причиною останніх душевних хвилювань Лілії Олександрівни. Тієї днини він прийшов провідати на роботі свою молодшу сестру і зовсім не очікував побачити там у ролі скаженої начальниці жінку, з якою нещодавно почав зустрічатися і яку знав зовсім з іншої сторони. Зрозуміло, що подальшого розвитку їх відносини мати не могли.
Лілія Олександрівна ж передбачила лише одне – довго вона у цьому офісі не затрималася. На наступний день її звільнили. Катин брат, як виявилося, був дуже впливовою людиною у бізнесових колах, а також близько дружив із родиною генерального директора фірми, де працювала його сестра.
Через рік Юля випадково зустрілася з колишньою начальницею. Лілія дуже змінилася. Видно було, що цей рік життя не було до неї милостивим. Після того, що сталося, жінка так і змогла знайти роботу у їхньому місті й змушена була переїхати в іншу область, якомога далі від бентежних спогадів.
– Зовсім ви не «другий сорт». Швидше, це я була така, – не знаючи, куди подіти очей, промовила Лілія. – Мені дуже шкода. За все… Передай там усім, будь ласка, бо я так і не змогла набратися сміливості та прийти сама, – попросила жінка.
