Дружина повернулася із зустрічі однокласників й уже місяць розказує, як їй зі мною не пощастило. У Світлани чоловік бізнесмен, у Наталі – професор, у Христини – сільський голова, у Тамари – їздить на заробітки до Нідерландів, непогано заробляє. Один лише я сиджу та ні про що не думаю. Хоча, що від мене очікувати, якщо я у свій час якийсь там непрестижний педуніверситет закінчив. І це усе при дітях. Та вони уже дорослі. Самі добре пам’ятають та розуміють, чому усе так

Дружина до зустрічі однокласників тиждень готувалася. Діти уже й забули, як матір виглядає. У понеділок – на манікюр та педикюр, у вівторок – до перукаря, фарбувала волосся, у середу – вії нарощувала, у четвер – на корекцію брів, у п’ятницю – в солярій. А перед тим на вихідних усі торгові центри у місті оббігала, сукню та сумочку вибирала. Можна подумати, що не до колишніх однокласників збиралася, а Оскар отримувати.

Кому вона що довести хотіла? Усі й так добре знають, що працює вона завідувачем відділення невеликого регіонального банку. Так, не рядовий співробітник, але й не велике цабе. І у цьому винен, звичайно, я. Якби досяг сам чогось у житті, або мав зв’язки, то й дружині міг би допомогти, а так…

Пів дня на косметологічних омолоджувальних процедурах, потім ще три години на макіяжі й нарешті ввечері поїхала уже на ту зустріч. Не захотіла, щоб я її на нашій дев’ятці відвіз. Викликала таксі й дуже наполягала, щоб машина по неї приїхала пристойна. Ми з дітьми змогли полегшено зітхнути. Наша мама врешті-решт у сім’ю повернеться.

Дружина прийшла із зустрічі однокласників страшенно сердита й два дні зі мною не розмовляла. Я усе ніяк не міг зрозуміти, чим та коли так провинився. Допитувався, що сталося, хто її образив? У відповідь несподівано отримав:

Ти мене образив! Як же мені з тобою не пощастило!

Виявляється на зустрічі колишні однокласниці одна поперед одною вихвалялися своїми другими половинками. У Світлани чоловік бізнесмен, у Наталі – професор, у Христини – сільський голова, у Тамари – їздить на заробітки до Нідерландів, непогано заробляє. Один лише я сиджу та ні про що не думаю. Хоча, що від мене очікувати, якщо я у свій час якийсь там непрестижний педуніверситет закінчив.

Мені аж гірко стало від таких несправедливих звинувачень. Я працюю вчителем математики. Освітянські зарплати не такі уже й великі, але точно не менші, ніж у її банку.

Після університету відразу пішов працювати до школи. Ми тоді уже були одружені. Діти з’явилися одне за одним. Допомагати нам було нікому. Дружині залишилося ще два курси закрити й переходити на заочне вона не хотіла. З маленькими дітьми весь час сидів я. Щоразу відмовлявся, коли пропонували більше уроків узяти.

Потім дружина отримала свій диплом фінансиста та влаштувалася на роботу. Уже й не пам’ятає, що це мій приятель туди її тоді упхнув. Дуже хотіла втриматися за своє робоче місце, тому жодного разу не пішла на лікарняний, коли хворіли діти, адже керівництво цього не схвалювало.

З малечею, як і раніше, весь час був я. А хворіли вони частенько. То одне, то друге. То застуда, то вітрянка, то грип. А кому потрібен педагог, який весь час на лікарняних? Залишився без роботи.

Хотів податися на заробітки, уже й паспорт закордонний оформив, про місце роботи домовився, але дружина влаштувала скандал. Мовляв, я її кар’єру загублю. Або дітей виховувати, або у банкові працювати. Одне з двох. А їй якраз підвищення пообіцяли.

Нічого не поробиш. Ледве знайшов тоді роботу в іншій школі. Добре, що діти уже підросли та пішли до дитячого садочка й так часто, як раніше, не хворіли. Зміг узяти собі більше педагогічне навантаження. Став підробляти репетиром. Ніби усе почало налагоджуватися.

Коли діти пішли до школи, про репетиторство довелося забути. Треба було із власними сином та донькою уроки вчити. Дружина мені тоді відразу сказала:

– Ти ж у нас у сім’ї педагог? От і займайся з дітьми, а мені ніколи.

Так уже склалося, що на мені й значна частина домашніх справ завжди була. Дружина навіть не знає скільки коштує буханка хліба й що написано у платіжках за комуналку. Вона майже завжди на роботі допізна й мені самому доводилося готувати якість нехитрі страви для дітей та для себе. Добре, що хоч прибирали удвох та прання на мене не перекинула.

І от тепер дружина мене звинувачує, що я у неї ніхто й усі ці роки нічого не робив. Влаштувала скандал та ще й при дітях. Та вони уже не маленькі. Самі гарно пам’ятають, хто їм температуру міряв, ночами не спав, до лікарні возив, уроки з ними вчив, поробки усілякі у школу робив. Дякую їм, що мене підтримали.

А от дружину це ще більше розізлило. Кричить, щоб я шукав іншу роботу. А яку? Куди податися уже немолодому вчителю математики? Вантажником до супермаркету? Чи сторожем в нічний час підробляти, а вдень бігти на уроки? На заробітки вона мене все одно не відпускає. Боїться залишитися вдома сама з двома підлітками. Та і я не хочу їх із нею кидати. Діти її зовсім не слухаються. Мама для них що є, що немає. Прийшла – пішла. Вона жодного разу на батьківські збори до школи не сходила, у табель успішності не заглянула наприкінці навчального року.

Не розумію, що я не так зробив? Невже треба було тоді її покинути та поїхати все-таки за кордон. Привіз би багато грошей. Але у такому разі їй би довелося покинути свій банк. Чи зробило б це її щасливою?

Може, нам із дітьми без нашої мами утрьох краще буде? Спокійніше? Не будемо зважати її становленню бізнеследі. Хай далі будує свою кар’єру, але уже сама.

 

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

1 + 5 =

Дружина повернулася із зустрічі однокласників й уже місяць розказує, як їй зі мною не пощастило. У Світлани чоловік бізнесмен, у Наталі – професор, у Христини – сільський голова, у Тамари – їздить на заробітки до Нідерландів, непогано заробляє. Один лише я сиджу та ні про що не думаю. Хоча, що від мене очікувати, якщо я у свій час якийсь там непрестижний педуніверситет закінчив. І це усе при дітях. Та вони уже дорослі. Самі добре пам’ятають та розуміють, чому усе так