Дружина так і не змогла полюбити нашу дитину

Ми з Христею не планували одразу заводити дітей. Думали, поживемо рік-другий для себе, по світу поїздимо, грошей трохи заробимо. Але сталось не так, як планували.

На третій місяць після весілля дружина зрозуміла, що вагітна.

– Ну й добре, – сказала Христина, тримаючи позитивний тест на вагітність, – я завжди мріяла про дочку.

Я, в принципі, теж завжди хотів мати донечку, адже у мене в сім’ї було три брата. Але, як кажуть, кого Бог дасть! Аби здоровеньке народилось.

Та Христя дуже вже налаштувалась на дівчинку. Кімнату змусила перефарбувати в рожевий колір, накупила маленьких сукенок, шапочок, шкарпеточок, виключно, дівчачих.

– Люба, – кажу, – а раптом буде хлопчик. Ще ж нічого не відомо.

Та дружина мене навіть слухати не схотіла.

– Те, що буде дівчинка – 100%. Мені сон перед нашим весіллям снився і там була маленька дівчинка. Це знак.

Я тільки знизав плечима. Хіба є сенс вступати в дискусію з вагітною жінкою?

А тим часом наша квартира стала нагадувати ляльковий будиночок – уся рожева й завалена дівчачим одягом.

Настав день, коли ми могли дізнатись стать дитини. Та дружина захотіла влаштувати гендер-паті – вечірку, де ми це урочисто взнаємо, хто ж у нас все-таки народиться.

– Я, – говорила Христя, – й так знаю, що у нас буде дівчинка. Просто хочу зробити вечірку, аби гарні спогади залишились.

Як зараз пам’ятаю: гостей запросили, кафе замовили, Христина пів дня в салоні краси провела. Настав момент істини. Ми розрізаємо торт, а він…блакитний всередині, що по законах гендер-паті означає, що у нас буде хлопчик.

Христя – в сльози, гості не знають, як на це все реагувати, бо подарунків для дівчинки накупили. Словом, вечір зіпсувався.

Цілу ніч дружина плакала. Я не знав, як її заспокоїти, бо ніякі аргументи на неї не діяли.

– Я, – плачучи, каже Христя, – так хотіла дочку. А тепер що? Хлопчика я не хочу! Не хочу! Він мені не потрібний.

– Схаменися, – кажу, – ти краще Бога проси, аби дитина здоровою народилась, а вже хлопчик чи дівчинка – неважливо!

– Може тобі й неважливо, – дружина не може заспокоїтись, – а мені – дуже! Ще раз тобі повторюю, що хлопчика я любити не буду.

«Ну, – думаю, – що з нею зараз говорити? Гормони їй зовсім мізки відключили. Народить – полюбить. Вона, врешті решт, мати.»

Та з пологами нічого не змінилось. На третій день, коли я приїхав з квітами на лімузині забирати дружину з сином, обличчя Христі було сумним і заплаканим. Я списав усе на втому.

«Це – післяродова депресія, – знову заспокоював себе я, – нехай вона трішки відійде, тоді все зміниться

Пройшло шість місяців. Та нічого не мінялося. Син, Владик, уже сидить і агукає. Та дружині на нього все одно. Вона не годує його грудьми, не вкладає спати й дивиться з ненавистю. А по ночах плаче. Я намагався записати Христю до психолога, але вона відмовилась.

А вчора, коли я повернувся з роботи, знайшов на кухні записку: «Вибач, я не можу його полюбити. Я розумію, що це мій син, але не можу. Кожного разу, дивлячись на нього, мені хочеться плакати. Я мушу розібратись в собі, тому поживу поки у мами. Я люблю тебе, але його любити не можу. Ще раз вибач…»

Отак наше сімейне життя зруйнувалось через те, що дружина так і не змогла полюбити свою дитину.

 

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

5 + 15 =

Дружина так і не змогла полюбити нашу дитину