Дякую, мамо. Тепер вас у мене дві

– Ну, майбутня мамо, у вас скоро буде не один малюк, а одразу два, – лікар подивився на мене поверх окулярів.

Я вийшла з кабінету трохи шокована, але все ж щаслива – одразу двоє діток. Але як сказати чоловікові?

Я знала, що він мого щастя не розділить. Ми й так ледве зводили кінці з кінцями, у чоловіка постійної роботи не було. Новина про мою вагітність його швидше розчарувала, ніж потішила, а тут ще й таке…

– Не знаю, Надю, не знаю, – як я й очікувала, вдома мене зустріли невесело, – що тепер робити? Та і як ми всі в цій орендованій кімнатці помістимось?

Віктор почухав потилиці.

– Я скоро повернусь, – сказав він і вийшов з квартири.

До опівночі я очікувала чоловіка, але він так і не повертався.

– Покинув мене вагітну, бо злякався, – плакала я.

Близько шостої ранку, двері відкрились.

Віктор зняв куртку і ліг поряд зі мною на нашому вузенькому односпальному ліжку. Я боялась навіть питати де він був усю ніч, головне, що повернувся. Але чоловік, здається, сам прочитав мої думки і відповів на моє німе питання:

– Проблему нашу вирішував.

– Як? – я обережно подивилась на нього.

– Пам’ятаєш, Олега – мого керівника на попередній роботі?

– Ну.

– Що, ну? До нього ходив. Вони з дружиною не можуть мати дітей. Хотіли брати з дитячого будинку, але там тяганина з паперами. Так от я і запропонував їм одного з наших малюків.

Моє волосся стало дибки.

– Що? Ти хочеш віддати нашу дитину чужим людям? Отак просто?

– Та послухай, не кричи – сусідів розбудиш. По-перше, Олег з дружиною – люди небідні й наш малюк ні в чому не матиме потреби, йому так буде краще, ніж з нами в оцій убогості жити. А, по-друге, вони дадуть нам кругленьку суму грошей, на які ми зможемо прогодувати нашу другу дитину.

Я тихенько плакала. Віктор обійняв мене.

– Повір, кохана, мені це рішення теж далось нелегко, але я не бачу іншого виходу. Обох дітей ми не потягнемо, а народити їх у цей світ, щоб зробити волоцюгами – хіба це правильно? А так ми забезпечимо обох наших дітей всім необхідним, зрештою, це краще ніж зробити а8орт.

Після довгих розмов, я все ж погодилась на пропозицію чоловіка.

А потім були довгі місяці очікування, які супроводжувались муками совісті, бо ж для будь-якої матері віддати свою дитину – рішення нелегке.

Олег з дружиною Ніною часто приходили до нас, приносили фрукти, м’ясо та інші делікатеси, які ми з чоловіком не могли собі дозволити. Часом вони ходили зі мною на плановий огляд.

– У вас хлопчик та дівчинка, – лікар подивися поверх окулярів, але цього разу не тільки на мене, а й на дружину Олега, яка захотіла бути присутня на прийомі.

– Чудово, – радісно скрикнула Ніна, – то дівчинка – наша.

Отак все вирішилось само собою. Я вже знала, що донечка, яка ще знаходиться під моїм серцем, тепер не моя.

Потім були пологи. Дались вони мені тяжко, тому коли я відійшла – на груди мені поклали тільки хлопчика, дівчинки уже не було, її прийомні батьки перевели дитину в інше відділення, щоб я, бува, не передумала віддавати дитину.

Через три дні біля пологового мене очікував чоловік з великим букетом троянд. Він, як ніколи, був щасливим. Взявши сина на руки, він з гордістю сказав:

– Будe Олегом. На честь нашого «спасителя».

«Спасителя» – як цинічно! І від кого він нас спас? Від нашої донечки.

Наступні кілька років, не було такої ночі, щоб я не плакала. Та змінити нічого уже було не можна. Кожного разу, коли я дивилась на сина, серце розривалось від розуміння того, що десь є його сестричка. Десь, але не тут…

Та час вміє гоїти рани. З роками я переконала себе в тому, що на той момент це було єдиним правильним рішенням. Звичайно, з часом ми з чоловіком почали краще заробляти й могли дозволи своєму синові значно більше, але тоді… у нас не було іншого вибору.

Пройшли роки і мій маленький Олежик став уже дорослим парубком.

– Мамо, а можна на мій день народження, окрім вас, я запрошу ще свою дівчину?

Я здивовано округлила очі. Раніше, син не розповідав, що має дівчину.

– Звичайно, синку. Запрошуй, я приготую щось особливе.

Ввечері у двері подзвонили. На порозі стояла дівчина – блакитноока, кучерява – ну, прямо, як я в молодості.

– Доброго дня, я Юля, – вона простягнула мені свою тендітну руку.

– А я – мама Олега, можеш називати мене Надією, – сказала я, запрошуючи дівчину у вітальню, де був накритий святковий стіл.

З кімнати вийшов син.

– О, мамо, ти вже познайомилась з Юлею. У неї, до речі, теж сьогодні день народження.

Я переглянулась з чоловіком, який вийшов із кухні, де закінчував приготування до свята. Він дивився на Юлю, так, ніби побачив примару. Потім він поглянув на світлину, що висіла на стіні. Це фото з нашого весілля і я на ньому – одне обличчя з Юлею.

– Юлечко, – мій чоловік підійшов до дівчини і простягнув руку, – я тато Олега – Віктор. А твого тата як звати?

– Не повірите, – дівчина дзвінко засміялась, – також Олег. Я думаю, це доля!

– Це точно, – сказала я й опустилась на канапу. Витерши з чола холодний піт, я повернулась до Юлі, – а маму твою, часом, не Ніною звати?

– Ніною. А ви що знайомі?

Навіть більше, ніж ти думаєш, – зблідлий Віктор сів біля мене.

– От і чудово, – дівчина радісно сплеснула в долоні, – значить вони теж зрадіють, коли дізнаються, що ми хочемо одружитися.

Ми з чоловіком переглянулись. Він почухав потилицю і підвівся.

Не можна вам, діти, одружуватись…

– Чому, тату? – Олег подивися на батька з образою.

– Бо… ви однієї крові

Зі сльозами на очах, ми з чоловіком змушені були розповісти дітям історію їхнього народження. В той вечір плакали всі. Юля подзвонила батькам, вони теж прийшли й підтвердили правдивість наших слів. Зрештою, брехати не було сенсу. Отак, усі шестеро, ми сиділи, плакали й думали – кожен про своє, але всі про одне – як жити далі?

Кілька днів після цієї події були, як в тумані. Син з нами не розмовляв, його можна зрозуміти. Але раптом пролунав дзвінок у двері. Я відчинила, а порозі знову стояла Юля.

– Можна?

– Звичайно.

Ми сіли на канапу і не знали, про що говорити.

– Я довго думала про все, що сталось, – першою почала Юля, – спочатку ображалась на вас і своїх батьків, але потім поставила себе на ваше місце і зрозуміла, що те, що сталося – це не трагедія, а подарунок долі. Раніше у мене були тільки одні батьки, а тепер є ще одні тато і мама. І хоч у мене немає більше хлопця, зате є рідний брат, про якого я завжди мріяла.

Дівчина сіла ближче і подивилась мені в очі.

– Дякую, мамо. Тепер вас у мене дві.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

one × one =

Дякую, мамо. Тепер вас у мене дві