Дитина на холодній, сирій землі, під мостом

Я з дитинства завжди була пацанкою. Завжди проводила багато часу з татом, ми разом майстрували та ремонтували усе, що треба для дому, ба навіть, ходили щонеділі разом на рибалку. Любила грати з хлопцями, лазити по деревах та розбивати коліна. Було у нас з хлопцями таке особливе місце, де ми завжди збиралися, проводили час – наше місце сили. Це було під мостом річечки, яка уже висохла і вода там тече якщо ідуть дощі. Це було особливе місце, де нас ніхто не бачив.

Зараз, я проживаю у місті, але люблю навідуватись до села, щоб набратись енергії з рідних місць. Батьки також перебрались до міста, проте навідуються до села як на дачу. У мене ж свої причини тут бувати – натхнення та краса природи. Цього разу чоловік не міг поїхати зі мною, через звіти, які не встигають завершити на роботі. Тому, думаю, буде час для мене, тільки я і природа. Я взяла плед та книжку, розстелила його на травичці під мостом, вляглась та почала читати.

Проте, мою насолоду перебив дивний звук. Спочатку я думала мені почулось, або люди йшли по мості та це від них, проте звук повторювався. Це був дивний писк. Все ж таки я вирішила піти подивитися, що це за дивний звук, щось мене тягнуло, наче магнітом. З боку моста лежало щось замотане у простирадло, коли я розгорнула, побачила там немовля. Дитина була лише у підгузку та простирадлі, на холодній, сирій землі, під мостом. Я була дуже здивована, взяла цю дитину руки й не знала куди іти та що робити. Під мостом, біля та на мості нікого із людей не було. Відділу поліції тут у селі немає, лікарні теж.

Я взяла малого, це був хлопчик, та понесла його додому до батьків. Знаю, що не можна, але ми нагодували його коров’ячим молоком, адже дитина плакала і потрібно було щось робити. Коли дитина заспокоїлась, у терміновому порядку, я вирішила везти хлопчика до міста. Тут, у першу чергу, поїхали до лікарні та зателефонували до поліції. Моя знайома лікар-педіатр оглянула нас без черги, адже ми не були впевненні, що із дитиною все добре. Проте хлопчик виявися здоровенький, хоч і пролежав на холодній землі якусь кількість часу.

Приїхала поліція та почали брати у мене свідчення, що, де, як і коли. А малюк залишався у лікарні, чекаючи на службу у справах дітей. Я була біля дитини весь час, наче біля своєї, відчула відповідальність за життя, яке вже взялася рятувати.

Чомусь малюка не забрали у будинок малюків, а це і добре. Я до нього звикла, наче до свого, хоч у мене і не було власних дітей. Ми довго радились із чоловіком та вирішили, що малюка не дарма знайшла саме я, це доля, і ми йому потрібні. Чому шукати опікунів, якщо ми цілком в змозі самі стати ними. Так і зробили. Хлопчика у сім’ї усі прийняли спочатку з насторогою, але це була дуже хороша дитинка, тому усі його полюбили.

Зараз хлопчику 7 років. А також у нас народилася дочка, їй 4. Старший брат дуже любить сестричку, вони не нерозлийвода, одні й ті ж носики, наче одні й ті чорні оченята та русяве волосся.
Колись, я знайшла дитину під мостом і не знала що робити. Іноді люди приходять у наше життя не тому, що ми того очікуємо, або й не очікуємо зовсім.
Зараз, у мене найкраща сім’я, найкращі дітки. Дякую Богу, що дав мені таких діток, що можу бути такою щасливою.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

15 − seven =

Дитина на холодній, сирій землі, під мостом