Ходили чутки, що її слова віщі

У нашому домі жила дивна бабуся, яку звали Дариною. Вона жила на першому поверсі нашого багатоквартирного будинку, а вікно її виходило саме у під’їзд. Ніхто не знає що трапилось, але пересувалась вона на інвалідному візку, я чула що це від народження. До неї приходила медична сестра два рази в тиждень та приносила їй продукти та допомагала, що було потрібно. Бабку Дарину ми майже ніколи не бачили на вулиці, вона сиділа завжди на балкончику або біля вікна. З нею майже ніхто не розмовляв, за час нашого проживання ми не бачили жодного разу, щоб до неї приїхали діти чи внуки. Вона здається такою самотньою.

Хоча іноді вона все ж могла щось сказати, за що ніхто її у дворі не любив. У дворі ходили чутки, що її слова віщі, або вона щось знає або наговорює. Дехто навіть старався не заходити в під’їзд, коли бачили її у вікні. Коли вона щось казала завжди ставало трохи моторошно. Наприклад, коли йшов наш сусід електрик Артур, вона часто йому казала: «Артур, не пий на роботі. Струм це не жарти», лише у відповідь кивав «Все, бабо Дарино, добре, я майстер у своїй роботі».

Але не всі реагували на такі рідкісні коментарі баби Дарини, або надто різко їй відповідали. Жив у нашому домі хлопець років 25 – Влад, дуже любив ганяти на мотоциклі. Одного разу вона йому сказала: «Не їхав би, ти, Владе, понад 100 км/год. Надто швидко..», а хлопець не промах: «Що ти, бабо, розумієш. Катайся собі на своєму транспорті».
Від цих слів усім пішли мурахи по шкірі. Могла баба Дарина щось таке сказати, але ображати так не гарно.

Мені баба Дарина дуже рідко могла щось сказати, одного разу каже: «Аню, обережніше б ти переходила на переходах. А то з вікна бачу бігає на червоний. Дивись, щоб тебе чоловік майбутній не збив», я посміялась і пішла собі далі.

Якось бабу Дарину стало бути все менше бачити на балкончику, бо зима, але щось і у вікні її не бачила. Ми вже думали захворіла чи було померла, старенькою досить вона була. Але навесні ми почали бачити її частіше знову у своєму вікні. З її проникливим поглядом, який було видно навіть крізь вікно.

Пройшло 8 років.
Як би це не звучало дивно, коли я перебігала дорогу, чомусь знову на червоне світло, мене ледь не збила машина, чоловік що був водієм, став моїм чоловіком. І у нас народилась чудова донечка Марина. Бабусі Дарині подобалась Маринка, бабка навіть запрошувала малечу до себе, розповідала їй якісь історії. Ми могли спокійно залишити дочку у Дарини, коли затримувались на роботі чи мали іти на якусь зустріч.
Одного разу дочка сказала, що треба слухати бабусю Дарину. Ми посміялись «Так, так, обов’язково».

У чоловіка з’явилась краща робота і ми переїхали в інший район. Через 5 років ми вирішили провідати Дарину, чи ще жива. Бабуся на диво зовсім не змінилась, я здивувалась, щось таке не може бути. Почули останні новини, Артура на роботі вбило струмом, він був п’яний і голіруч поліз до лічильника, два роки тому. Не повірила своїм вухам, коли почула, що і Влад потрапив у аварію і загинув пів року тому. Було розслідування, на якому виявилось, спідометрі його авто було 112 км/год.

Так і у мене збіглося й те, що говорила бабуся. Справді мій майбутній чоловік ледь не збив мене автомобілем. По шкірі пішли мурахи. Вирішила запитати бабусю: «Хто ви, бабо Дарино?». Бабуся зав’язала хустинку та під’їхала на візку до вікна: «А ти не зрозуміла ще, дочко? А твоя донька одразу все зрозуміла. Я – смерть. Так. Я жила, щоб вас попередити, але хто мене слухав».

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

13 + six =

Ходили чутки, що її слова віщі