Коли батько захворів, то став нікому, окрім мене не потрібний

Три роки тому в батька стався інсyльт. Йому повністю паралізувало ліву сторону тіла. Так, як ніхто не збирався за ним доглядати – я переїхала у його стареньку квартиру й повністю взяла на себе всі обов’язки по догляду. Звичайно, у мене немає медичної освіти й належних навичок, але довелось навчитись усіх особливостей догляду за тяжкохворим.

Батьки розлучились давно. У мами інший шлюб, а батько до цього часу жив сам – він так і не зміг зустріти жінку, яку б покохав, як колись нашу маму.

У мене ще є рідна старша сестра. Ми час від часу спілкуємось, але коли з татом сталась біда Ліля, моя сестра, відмовилась йому допомагати, мовляв, у неї діти й робота.

Я сім’ї ще не маю, але у мене теж робота. Та хіба в такій ситуації можеш думати бодай ще про щось, окрім того, як допомоги рідній людині?!

На роботі я відмовилась від половини замовлень, відповідно, й від частини заробітку, аби більшість часу проводити з батьком. Можна сказати, що ці три роки я присвятила йому, адже ледь не цілодобово знаходилась біля його ліжка.

Ні мама, ні сестра з племінниками, ні родичі жодного разу не прийшли, аби хоча б провідати тата!

Як мені було його шкода! Усе життя він жив заради нас із сестрою та мами, а зараз, коли він хворий і немічний, окрім мене, нікому не потрібний. Часом я бачила, як тато плаче.

Я витратилася усі свої й татові збереження на лікування. Але сталось найгірше – повторний інсульт забрав його життя!

Хоч догляд за батьком і давався мені нелегко, але я готова була хоч усе життя сидіти біля його ліжка, аби тільки він жив!

Похоrони дались мені морально тяжко. Окрім душевного болю, на мені лежав тягар організаційних моментів, не кажучи вже про те, що довелось оплачувати все самій.

Сестра тільки прийшла на цвинtар, поплакала і пішла, навіть не запитавши, чи потрібно мені допомогти бодай щось. Мама не прийшла взагалі, виправдавшись тим, що її не пускає чоловік.

Я, з горем навпіл, відбула похорони й почала думати як жити далі. Мені зателефонував юрист і сказав, що батько написав заповіт на моє ім’я. Тепер його квартира належить мені.

Можливо, якби я дізналась про це раніше, поки батько був живий і здоровий, то вмовила б його включити в заповіт і сестру, але, побачивши, що тато їй байдужий і вона жодного разу, поки він хворів, не прийшла навіть його провідати – у мене відпали будь-які сумніви стосовного того, що він вчинив справедливо.

Та сестра, коли дізналась про те, що в заповіті її імя не фігурує, прийшла до мене розбиратися.

– Вирішила підлизатися до батька, аби захапати його квартиру! – Почала з порогу кричати вона. – Прикинулась янголом і змусила старого написати заповіт на себе! Дуже хитро!

Я не могла второпати звідки в сестри стільки агресії.

– Послухай, – намагалась їй спокійно пояснити я, – про заповіт і те, що в ньому тебе немає я дізналась тільки після смерті тата. Чесно кажучи, я навіть не думала про те, кому дістанеться квартира, коли почала за ним доглядати. Мене хвилювало тільки те, аби батько одужав.

Очі сестри налились кров’ю.

– Та кому ти розказуєш?! – Вона перейшла на крик. – Шантажувала, напевно, хвору людину, що не доглядатимеш його, якщо не складе заповіт. Хтозна, може це ти батькові віку коротила, щоб швидше стати власницею квартири!

Навіть після того, коли я зателефонувала юристу і він підтвердив, що заповіт батько склав, ще бувши здоровим і те, що я про це нічого не знала, не переконало Лілю в протилежному.

Брудно вилаявшись, вона пішла, покриваючи поганими словами світлу память тата.

Ввечері мені зателефонувала мама й сказала, що з мого боку було б гарно розділити спадщину із сестрою, адже вона теж була рідною донькою татові.

Але я не погодилась. Не через те, що я жадібна, а тому, що шкода батька. Я поважатиму його рішення.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

13 + 12 =

Коли батько захворів, то став нікому, окрім мене не потрібний