Коли десять років тому мій батько відзначав свій 60-літній ювілей, у гості прийшло багато людей. Усі вітали, щедро сипали побажаннями, дякували. Для численних родичів батько зробив немало. Та про це швидко усі забулися, коли він у 65 років пішов на пенсію. Що із немічного старого взяти? Сьогодні у батька черговий ювілей. За столом ми з ним лише удвох. Рідня ж про того, хто завжди простягав їй руку допомоги, тепер просто забулася

Мій батько більшу частину свого життя пропрацював на керівних посадах. Хоч і не у великому начальстві був, але ж в очах оточуючих щось та значив. Спочатку очолював відділ на заводі, а потім – у райдержадміністрації. Людина він дуже порядна, своїм службовим становищем ніколи в особистих цілях не користувався. Колеги його поважали, а вище керівництво до його думки завжди прислухалося.

Влади у своїх руках батько мав небагато і чогось такого грандіозного зробити не міг, але якщо хтось звертався до нього за допомогою і зробити це було йому під силу, він ніколи не відмовляв. Численні родичі, друзі та знайомі цим охоче користувалися й частенько просили посприяти у розв’язанні якогось питання, чи замовити перед кимось слівце.

Родичів та друзів мій батько мав багацько і цим страшенно пишався. З усіма підтримував зв’язок. Ніколи нікого не забувався привітати з важливою подією. У скрутну хвилину також, як міг, намагався підтримати.

Батько був людиною відкритою та щирою, дуже гостинною. Коли десять років тому він відзначав свій 60-літній ювілей, у гості прийшло багато людей. Усі вітали, щедро сипали побажаннями, говорили, як вони вдячні моєму батьку, за все, що він для них зробив.

А зробив він дійсно немало, та про це швидко усі забулися, коли батько у шістдесят п’ять років пішов нарешті на пенсію. Якщо раніше його телефон цілей день не замовкав, то тепер майже не єдиним постійним абонентом є лише я, його старший син.

Батько доживає свого віку сам. Мами не стало три роки тому. Та й у нього самого здоров’я вже зовсім погане, потрібно за ним постійно наглядати.

Я декілька років тому розлучився й у свої сорок сім живу сам. Мої діти вже дорослі й кожен має власне житло. У мене також своя квартира, але довелося переїхати до батька, бо самого його уже залишати не можна.

Просив молодшу сестру допомогти, та у неї свої проблеми. На роботі, каже, немає коли вгору глянути. Хоча, якщо чесно, робота у неї, як то кажуть, не бий лежачого. До речі, на цю роботу її батько влаштував. Та й вдома сестра дуже завантажена. Чим тільки, я не розумію? Сама собою? Дітей у неї немає. Батько їй квартиру купив, ремонт там зробив, меблями обставив. Живи собі та нічим не переймайся.

Якщо сестра про батька бодай один раз на місяць згадує, то це ще й добре. Раніше ж усе було інакше, приїжджала або телефонувала майже не щодня. Але тоді вона могла від батька щось отримати, а тепер, що із немічного старого взяти. От і не потрібен він їй став. Те ж стосується й інших родичів.

У свій час батько дуже виручив свого племінника. Той тоді щойно розпочав свій власний бізнес та потрапив у якусь серйозну халепу. Прийшов просити допомоги до свого дядька. Батько, звичайно ж, не відмовив, залучив усі можливі й неможливі зв’язки, просив про послуги, за які потім самому пізніше довелося розплачуватися. Мій двоюрідний брат запевняв, що повік буде батьку вдячним. Та зараз, коли став великим бізнесменом, про свої обіцянки зовсім забувся. Батько лише один раз до нього звернувся. Попросив, коли той збирався за кордон, привезти звідти ліки, які у нас в Україні важко купити. Гроші він би обов’язково віддав. Але племінник на це йому відмовив і сказав більше до нього ні з чим не звертатися. Отака подяка.

Єдині, хто ніколи не забувався про батька, це його друзі. Але більшості з них уже, на жаль, немає на цьому світі, а ті, хто залишився, вже самі про себе не подбають, не те щоб комусь допомагати.

Сьогодні у батька черговий ювілей. Йому уже сімдесят. Я хотів влаштувати для нього бенкет у ресторані, але він категорично відмовився. Сказав, хто пам’ятає й кому потрібно, сам прийде або зателефонує. А нещирі побажання йому зовсім ні до чого.

За столом ми з батьком лише удвох. З привітань – декілька повідомлень на телефоні від колишніх колег та один дзвінок від старого друга, який живе за чотириста кілометрів звідсіля.

Я відкрив пляшечку дорогого коньячку. Якщо зовсім трішечки, батьку можна у такий день. Несподівано хтось подзвонив у двері. Невже сестра згадала? Відкрив, а на порозі стоїть батькова троюрідна племінниця з величезним букетом та подарунками. Вона вже декілька років працювала за кордоном. Їй колись мій батько допоміг там непогано влаштуватися. Вона про його допомогу не забулася. Щойно повернулася в Україну, прийшла подякувати. У батька аж очі засльозилися. Не очікував такої гості.

Отак на старості років, шанована колись людина стає нікому не потрібною. Численні родичі, які раніше оббивали пороги, тепер про того, хто завжди простягав їм руку допомоги, просто забулися. Але не всі. На щастя, ще залишилися у цьому байдужому світі люди, які пам’ятають про зроблене колись їм добро.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

2 × five =

Коли десять років тому мій батько відзначав свій 60-літній ювілей, у гості прийшло багато людей. Усі вітали, щедро сипали побажаннями, дякували. Для численних родичів батько зробив немало. Та про це швидко усі забулися, коли він у 65 років пішов на пенсію. Що із немічного старого взяти? Сьогодні у батька черговий ювілей. За столом ми з ним лише удвох. Рідня ж про того, хто завжди простягав їй руку допомоги, тепер просто забулася