Коли мова заходила про нашу домовленість, вони в один голос говорили, що на старості обов’язково нас доглянуть. Звичайно, вони не сподівались, що це станеться так скоро

Мій чоловік немолодий та і я пенсійного віку. Ми все життя збирали гроші, аби було щось на старість. А нещодавно наш син Дмитро одружився, то нам довелось взяти зі своїх заощаджень певну суму, аби зробити весілля. Тільки-от молодятам жити нема де – син ще не заробив на окреме житло, а невістка з небагатої сім’ї й теж не має грошей.

Ми з чоловіком порадились і вирішили на заощаджену суму купити собі будиночок в селі, а квартиру залишити дітям. Тільки з однією умовою: коли ми станемо зовсім немічними, вони нас доглянуть. Син з невісткою, начебто, погодились.

Вже за кілька тижнів ми купили маленький, але доволі непоганий сільський будиночок, як могли зробили там ремонт і переїхали. Діти ж поселились у нашій квартирі. Спочатку все було непогано, діти приїжджали в гості, інколи запрошували до них. Коли мова заходила про нашу домовленість, вони в один голос говорили, що на старості обовязково нас доглянуть. Звичайно, вони не сподівались, що це станеться так скоро.

Місяць тому чоловік сильно травмував ногу. Йому наклали гіпс й сказали якомога менше рухатись. Я намагалась за ним доглядати, як могла, але в мене теж здоров’я вже не те, ще й проблеми зі спиною. А умов для догляду в нас немає: туалет на вулиці, ванни в старенькій хаті немає, топити потрібно дровами. Я їх не ношу, бо не можу. Цим завжди займався чоловік, а зараз нема кому.

Тому то я зателефонувала синові, аби нагадати про нашу домовленість.

– Мамо, – почав Дмитро, – ти знаєш, що я приїхати не можу, бо в мене робота.

– Та я знаю, синку, я тому то й хотіла попроситись до вас пожити, поки батько хворіє. Йому так зручніше буде.

Та синові, вочевидь, ця ідея не сподобалась.
– Зручніше вам буде, – він почав кричати, – а нам?! Ти про нас подумала? Моя дружина може бути проти.

– Та як так, синку? – Я ледве не плакала. – Це ж твій батько, який заробив на ту квартиру, в якій ти зараз живеш. І тобі ще й вистачає нахабності говорити, що вам буде незручно.

Та син тільки щось буркнув та кинув слухавку.

– Ну що, коли по нас Дмитрик приїде? – З кімнати почувся голос чоловіка.

Я сиділа й плакала, адже не знала, як йому сказати, що він тепер непроханий гість у власній квартирі. Чому діти, в яких ми стільки вкладаємо потім стають такими невдячними? Чому вони думають тільки про себе, не враховуючи інтереси старих батьків?

Я не знаю відповіді на ці запитання, але дуже хочу, аби дорослі діти, які це читатимуть поставили себе на місце своїх літніх батьків і подумали, чи достатньо приділяють уваги тим людям, які дали їм життя.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

8 − 5 =

Коли мова заходила про нашу домовленість, вони в один голос говорили, що на старості обов’язково нас доглянуть. Звичайно, вони не сподівались, що це станеться так скоро