Коли він був здоровий, то Вірочка йому не була потрібна

Віра сиділа на кухні і дивилась на чоловіка.

– І розумієш, що найбільше несправедливо?

– Що? – чоловік протер стіл рушничком і сів поряд. Він завжди був готовий вислухати дружину.

– А те, що батько сам переписав свою хату на сина, а зараз його улюблений синочок Дмитрик разом з невісткою його з цієї хати виганяють.

– Так, дійсно несправедливо по відношенню до батька.

– Та до чого тут батько? – Віра скоса подивилась на чоловіка. – Я про себе. Коли він був здоровий, то Вірочка йому не була потрібна, він Дмитрику усе допомагав. Хоче синочок в університеті навчатись – він йому гроші на навчання знайшов, а мені, каже, йди в профтехучилище, нема чого дівчині в інститутах робити. Одружився Дмитрик – батько на нього хату переписав, думав, що його невісточка буде на старості обходити – а, вона, бачте, його зараз ображає й виганяє з хати.

Чоловік Максим подивися на Віру. Вони одружені давно, а знаються, напевно, ціле життя. Віра була старшою донькою в сім’ї. Мати втікла від них, коли дівчинці було десять – не витримала тяжкого характеру чоловіка. Віра у свої десять була змушена різко подорослішати, навчитися готувати для батька і семирічного брата.

Дружина Максима часто плакала, згадуючи своє дитинство. Гнат Іванович – батько Віри, чоловік воєнний зі суворим характером і тяжкою долею, часто свої емоції зганяв на дівчинці, бо дуже вона була схожою на його дружину-втікачку. Тільки син Дмитрик був його єдиною радістю, його батько любив й голосу на хлопчика ніколи не підіймав. У нього з дитинства була повна свобода дій, а у Віри – тільки обов’язки.

– Знаєш, як мені хотілося нову сукню? – Згадала Віра, витираючи сльози, – А я мусила на випускний йти в старій маминій сукні, яку знайшла в шафі. А Дмитрика від «з голочки» завжди вдягав, а мене не любив.

Чоловік обійняв Віру. Йому щиро було шкода дружину, яка в дитинстві не знала щастя – росла без матері з батьком-тираном. Навіть коли вони одружувалися, тесть на весілля нічого не допоміг й у квартирі, на яку вони з часом разом назбирали грошей, ремонт робити не допомагав. Зате синові Дмитрові й весілля повністю оплатив, й хату свою віддав з однією лише умовою – щоб вони доглянули його на старості.

Зараз тестеві сімдесят шість. Він щодня дзвонить Вірі й жаліється на сина з невісткою, мовляв, життя з ними нема. Просить, щоб дочка забрала його до себе. Але Віра зволікає, хоча чоловік і не проти.

– Може, справді, візьмемо старенького до себе – місце ж є, – невпевнено каже Максим, додаючи, – він же твій рідний батько.

Але дружина тільки вперто махає головою.

– Не можу, розумієш, не можу йому пробачити ті знущання, – Віра крізь сльози дивиться на чоловіка. – Я уже знайшла пансіонат для людей похилого віку, за ними там дивляться – чиста постіль, гаряча їжа. Я поговорю з братом, нехай оплачує 80%, бо йому батько будинок залишив, а я, так і бути, даватиму 20% вартості перебування.

– Але у нас і місце дозволяє, нехай якийсь час поживе у нас, – не заспокоюється чоловік, – просто я б не хотів, щоб мене на старості мої діти в будинок перестарілих відправили віку доживати.

– Тебе твої не відправлять, ти до них справедливо ставишся, – каже дружина, переглядаючи в інтернеті світлини пансіонату, – а до свого я їздитиму, тільки жити його до нас не візьму – так буде справедливо.

Як думаєте, чи правильно вчинила Віра? А як би на її місці зробили ви?

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

twenty − 4 =

Коли він був здоровий, то Вірочка йому не була потрібна