Круїз на “життєвому” лайнері

Тіло розімліло від легкого масажу, який вміло та ніжно роблять міцні чолові руки. «Як приємно. Такими руками не масаж робити, а щось інше, еротичне…», – промайнула десь на краю свідомості смілива думка. Повітря наповнене запахами моря й ароматом дорогих парфумів. Тиха ніжна мелодія неймовірно розслабляє. Шезлонг такий зручний, приймає форму мого тіла якимось дивовижним чином, що здається, ніби на хмаринці лежу. Приємний прохолодний вітерець ласкаво розвіває моє волосся, що густою гривою спадає аж до талії.

Так, стоп! Вітер розвіває моє волосся? Та у мене ж коротка зачіска! Оце наснилося

– Ну, і довго ти тут ще будеш ніжитися? – остаточно перервав мій релакс дзвінкий дівочий голос. – Підіймайся, і марш за мною.

Розплющую очі й здивовано роздивляюся нахабне симпатичне дівчисько, яке стоїть переді мною діловито вперши руки в боки. Але не вона захопила зараз усю мою увагу. Як ошпарена підхоплююся з місця, оминаю дівча, здивовано озираюся і не можу повірити своїм очам. Я стою на верхній палубі величезного розкішного круїзного лайнера. Переді мною – безкрая блакить океану. Вечірнє сонце розжареною кулею тихо опускається за горизонт, на прощання розмальовуючи небо усіма відтінками червоного та жовтого.

Оце так краса! Лишень, що я тут роблю?

Повсюди люди. Багато людей. Хтось неквапливо прогулюється палубою з келихом вина. Хтось, як і я щойно, – насолоджується масажем, одночасно приймаючи сонячні ванни. Хтось – ніжиться у басейні.

Несамовито намагаюся прийти до тями й зрозуміти, як тут опинилася. Відпочивали з чоловіком та друзями на річці. Усі пішли купатися. Я залишилася засмагати. Нічого не розумію. «Мене що, течією винесло у Дніпро, а потім – у Чорне море?» – відганяю божевільну думку, але більше нічого придумати не можу.

Симпатичне дівча знову маячить у мене перед очима та кидає мені якусь хламиду. У подібну і сама вона одягнена.

– Натягуй. Кращого для таких, як ти, немає, – буркнула сердито.

І тут я розумію, що на мені з вбрання лише костюм Єви, довге волосся та широкий білий браслет на зап’ясті. Оце так сюрприз. Швидко натягую хламиду та сором’язливо зиркаю в усі боки. Лише тепер помічаю, що більшість навколо, так само як і я ще якусь мить тому, у костюмах Адама та Єви. Їм так, судячи з усього, абсолютно комфортно. Це що, круїзний лайнер для нудистів? На мене ніхто не звертає жодної уваги.

А ось і мій масажист. Овва, який красунчик! Він грайливо мені підморгує та осяює голлівудською посмішкою. Відразу з голови вивітрюються усі більш-менш розумні думки. Я таких тільки у кіно бачила.

Нова знайома роздратовано крутить головою, хапає мене за руку і кудись тягне.

– Ця розкіш поки що не для тебе. От як вирішиться питання з пунктом призначення, тоді – можливо, – коментує дівчисько по дорозі. – Можеш мене, до речі, старшою стюардесою називати. З тобою ще не вирішили, куди далі. Я тобі усе покажу. Як-не-як уже тут майже десять років.

Я покірно плентаюся за своїм поводирем. А що робити? Не кричати ж «Караул!». У море ж не стрибати? Очевидно, що додому звідси самотужки не допливу. Знати б ще, у якому напрямку.

Ми минаємо одну палубу за іншою. Навколо вирує розкішне життя. Схоже на величезну, ні – гігантську, вечірку для мільйонерів. Звідки їх тут скільки набралося? Навіщо їх тут разом зібрали? Прислухаюся до розмов і яку лише мову не вловлюють мої вуха: ріднесенька українська, англійська, німецька, французька, польська і ще якісь, які не змогла визначити.

По дорозі вирішила роздивитися браслет на своїй руці. Який він дивний. Спробувала зняти – нічого не вийшло. Як приклеїв його хто до моєї руки. О, так на ньому якісь цифри є – 236. Годинник? Не схоже. Остання цифра потихеньку сповзає вниз, як на лічильнику, і шістка скоро зміниться на п’ятірку. Здається, зворотний відлік. А до чого, якої події, моменту? Вирішила запитати у старшої стюардеси, але та від мене лише відмахнулася.

Я вже встигла втомитися від нашої прогулянки. У очах миготіли різнобарвні вогники, у вухах дзвеніли голоси та музика. Нарешті ми пройшли довгим абсолютно білим коридором і зайшли до просторої, також повністю білої кімнати з величезним круглим столом у центрі. На загальному безликому тлі відразу в очі впадало велике дзеркало якраз навпроти входу до кімнати.

– Це я? – не змогла стримати здивування, коли побачила своє зображення.

На мене дивилася молода, красива дівчина. Ніби я і ніби й ні. Моє волосся, але замість звичної короткої зачіски – розкішна довга грива. Мої сірі очі, але якісь більші, яскравіші. Ніколи не страждала зайвою вагою, але зараз все було просто ідеально.

– Такою ти могла б бути й такою ти хочеш бути, – вивела мене з прострації моя стюардеса. – Це твоя, так би мовити, верхня планка.

Що ж, що далі в ліс, тим більше дров.

Дівчисько всадовило мене за стіл і вручило два величезні талмуди.

– Оцей переглянь першим, – тицьнула у рожевий, на якому було срібними буквами виведено «Путівка №» і нескінченний ряд цифр, кількість яких визначити будо неможливо. – Уважно усе переглянь, якщо що не так – виправ.

– Та я за тиждень це все не перечитаю, – розгублено глянула на дівчину.

Таке твоє життя, – з таємничою посмішкою відповіла стюардеса.

Я думала, що мене вже ніщо не здивує, та коли обережно відкрила талмуд, то просто оторопіла. Та тут уся я розкладена за розділами, пунктами та підпунктами. Навіть такі інтимні подробиці як поза, у якій я люблю займатися коханням, та родимка у формі сердечка на лівій сідниці. Зненацька, ніби за одну мить переді мною промайнуло усе моє життя. І ось я уже на останній сторінці. Виявляється, тижня не потрібно було. Достатньо декілька секунд.

Мимохідь глянула на загадковий браслет. Уже 115. Що ж воно означає?

Відразу мені під носа підсунули другий талмуд, уже блакитного кольору, з таким самим нескінченним номером путівки.

Відповідай уважно. Можливості щось виправити уже не буде, – дуже серйозно промовила дівчина.

Дивні якісь запитання. Колір очей, волосся, зріст, стать, будинок чи квартира, кількість братів та сестер, кількість дітей… Це що за чудернацький опитувальник?

– А можна не відповідати? – з мольбою глянула на стюардесу і раптом її образ, а разом і все навкруги стало втрачати чіткість, розпливатися.

– Можна іншим разом. Пізніше, – посміхнулася дівчина, простягнула мені руку й зненацька попросила. – Візьми мене з собою…

Ходімо, – узяла її за долоню в останню мить перед тим, як усе зникло.

Наступне, що я відчула, це те, як хтось у розпачі просить мене повернутися і не покидати його. Нарешті знайомий та рідний голос, з полегшенням зітхнула я. Мій чоловік дивився на мене переляканими очима, а поряд з ним наді мною схилилася незнайома жінка у білому халаті.

– Шановна, ви ледь Богу душу не віддали. Хіба ж можна скільки на такому яскравому сонці лежати? – посварилася на мене пальцем лікар. – Добре, що все обійшлося.

«Ого! Треба ж такому примаритися. Ну і фантазія у мене, – подумала я й пригадала шикарного масажиста. – Що ж, такі бувають лише уві сні».

Цілий вечір чоловік ходив навколо мене, наче та квочка. Чи нічого у мене не болить, чи зручно мені, чи цікаво, що показують по телевізору і так далі.

А по телевізору йшли новини. Репортер щасливо оповідав про неймовірний випадок. Пацієнтка зненацька вийшла з коми, у якій була майже десять років. Зараз вона почуває себе добре і з нею дозволили поспілкуватися. Картинка на екрані змінилася зображенням лікарняної палати де перебувала хвора, що дивом одужала.

Чудеса дійсно трапляються.

З екрана телевізора таємничим поглядом на мене дивилася моя стюардеса

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

twenty − 15 =

Круїз на “життєвому” лайнері