Маленьке сонце у мене на подвір’ї

– Подобається? – тихо, щоб не налякати, запитав я у хлопчини років шести, який невідомо звідки взявся на моєму подвір’ї. Хлоп’я тримало у руках декілька гілочок білого бузку і саме протягнуло руку, щоб дістати ще одну.

Малий завмер на хвилину, зніяковіло опустив додолу погляд. Потім, зненацька, стрепенувся і швидко-швидко поривчасто заговорив, пильно дивлячись мені прямо в очі:

– Дядечку, я ж зовсім трішки. Тут он ще як його багато. Я ж для мами. Знаєте, як вона любить бузок. А у нас на подвір’ї його немає. Я дуже хочу, щоб мама була щаслива. Так, як колись. А то зараз вона майже не посміхається. Мамі дуже ніколи. Їй треба ходити на роботу. А як так хочу, щоб вона була щаслива…

Хлопчина дивиться на мене з такою рішучістю, що мені, чомусь, аж соромно стало. Хотів спочатку з усією серйозністю розказати малому, що не можна без дозволу на чужих подвір’ях господарювати, навіть, якщо це букет для мами, та не втримався і посміхнувся. Мовчки вибрав декілька найкрасивіших та найпишніших гілочок бузку та протягнув хлопчині. У відповідь отримав таку сяючу посмішку, що аж очі засліпило, скільки у ній було щастя та вдячності. Ніби маленьке сонце зігріло має подвір’я.

– Дядечку, дякую вам. Мамі дуже сподобається! – вигукнув малий та швидко побіг до відчиненої хвіртки. Раптом зупинився, озирнувся та запитав:

– А можна я ще прийду?

– Приходь, звичайно. Але ж бузок скоро уже відквітне. – Не зміг я втримати свого здивування.

– Просто ви мені сподобалися. Ви навіть не сварили мене. – І знову засяяв тією неймовірною сонячною посмішкою.

Малий уже давно побіг, а я все стояв під кущем бузку, намагаючись зрозуміти, на кого так схоже це хлоп’я? На когось, кого я добре знаю. Невловимий образ крутився у голові, але так і не набув чітких обрисів. Нічого, потім саме згадається, чиє ж це таке щастя до мене сьогодні завітало.

Дітей я любив та завжди умів знаходити з ними спільну мову. Та й нічого дивного, бо мав аж семеро племінників та племінниць. Їх батьки жили у квартирах і тому частенько то одні, то другі з дітьми приїжджали до мого приміського будинку хоча б на день відпочити від метушливого міста.

Своїх дітей мати, на жаль, не судилося. З дружиною п’ять років прожили душа в душу, але вона так і не змогла завагітніти. Причина була у мені. Я пропонував усиновлення, та дружина рішуче відмовлялася і одного разу просто зібрала речі та зникла з мого життя. Від знайомих дізнався, вона після розлучення швидко вдруге вийшла заміж та народила довгождану донечку. А я так і залишився сам.

Бузок відквітнув, нещодавня пригода вже майже забулася, коли одного вечора малий знову з’явився на моєму подвір’ї:

– Здрастуйте, дядечку. Можна я у вас тут погуляю?

– Гуляй. Тільки я тут сам. З ким ти будеш гуляти? А мама хвилюватися не буде? – посміхнувся я малому та подумав собі, що довго він тут не затримається. Скоро нудно стане у моєму товаристві. Та й вечоріло вже.

– А я з вами прийшов поговорити, – промовив серйозно.

– Тоді треба спочатку познайомитися. Мене звати Віталій.

– А мене Богдан, – діловито та по-дорослому простягнув руку для чоловічого привітання хлопчик.

– Приємно познайомитися, – я знову не стримав посмішку.

– Розумієте, дядечку, у мене важлива місія. Я шукаю мамі чоловіка. Він їй дуже потрібен. – ошелешив мене малий і продовжив поважно:

– Мамі самій дуже важко. Мій батько нас покинув. Він знайшов собі нову дружину. Не знаю, чим вона краща за мою маму. Знаєте, яка мама у мене красива! А ще вона дуже смачно готує. Батько про мене зовсім не згадує. Ну і нехай! Нам із мамою він більше не потрібен! Дядечку, а ви не хочете стати моїм татом! – взагалі спантеличив мене малий.

– Богдане! Нарешті я тебе знайшла. Що ти тут робиш? – почув я з вулиці знайомий голос.

За хвірткою стояла Марина, моя колишня однокласниця. Так от на кого схоже хлоп’я!

Після школи ми бачилися лише одного разу на зустрічі випускників. Марина ще у старших класах почала зустрічатися зі своїм майбутнім чоловіком і тоді щойно вийшла заміж. Була дуже щаслива.

Я так і не зміг їй сказати, що вона – моє перше кохання

Жінка схвильовано відчинила хвіртку та завмерла, поглянувши на мене.

– Віталій? – несподівана зустріч, очевидно, не лише мене примусила втратити душевну рівновагу.

Марина, тепер зріла жінка, зберегла свою тендітність та ніжність, які мені колись так подобалися. І я, не втримався, замилувався.

Незручну паузу перервав малий:

– Мамо, ти чого? Я ж зовсім скоро б повернувся! Ще ж не дуже пізно.

– Привіт, Віталію. Вибач мого малого. У нас на вулиці зовсім немає дітей його віку. От він і шукає компанію. Набридає то одним, то іншим сусідам, – винуватим голосом вибачилася Марина. – Ми вже йдемо. Ходімо, синку.

Малий понуро побрів до матері, та уже біля хвіртки повернув назад і прошепотів:

– Дядьку Віталіє, я ж не жартував. Я серйозно. Ви подумайте.

На наступний день Богдан знову сидів у мене на порозі, а Марина прийшла його забирати. Так було і на другий, і на третій день, і на наступний. Нарешті, я наважився та запросив її затриматися та випити разом чаю.

Жінка розповіла, що її сімейне щастя тривало недовго. Чоловік після весілля дуже змінився, вимагав від неї в усьому бездоганності, та сам такою бездоганністю похвалитися не міг. Сину уваги майже не приділяв. Аргументував тим, що виховання дітей – це жіноча справа, а не чоловіча. Невдовзі відносини між подружжям дійшли до своєї крайньої межі й Марина забрала сина та поїхала жити у батьківську хату. Чоловік її не зупиняв. Про свій такий невеселий досвід сімейного життя жінка майже не жалкувала, адже у неї з’явилося її власне маленьке сонце – Богдан.

Поступово наші посиденьки за неспішними розмовами стали щоденними. Часто згадували шкільні роки. Старі почуття до Марини потихеньку розгорілися знову. І я їй зізнався:

– Марина, а знаєш, що ти – моє перше шкільне кохання? – зробив перший крок назустріч Долі.

Жінка зніяковіла та опустивши голову тихо промовила:

Ти мені також дуже подобався у десятому класі. А потім усе так закрутилося. Майбутній чоловік умів красиво залицятися. Ти мені й досі подобаєшся, – несміливо зробила крок назустріч Марина.

Наступного дня я прийшов до Марини додому. Як і колись, по-дорослому привітався з Богданом та серйозно промовив:

Я згоден стати чоловіком твоєї мами. А також твоїм татом… Ти не передумав?

І знову маленьке Сонце засяяло, ще яскравіше, ніж у нашу першу зустріч, тепер уже на усю околицю.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

4 × one =

Маленьке сонце у мене на подвір’ї