Малюк мені не потрібен

Світлана дивилась на доньку з нерозумінням. Її першокурсниця Ліза ось уже кілька днів не відвідує заняття – скаржиться на погане самопочуття, а сьогодні її знудило від вівсянки. Та ні, звичайно, Світлана довіряє доньці, але все це якось підозріло.

– То чим, кажеш, ти отруїлась на тому дні першокурсника? – Світлана підійшла до дверей ванни.

Вода вимкнулась.

– Мамо, та хіба я знаю! Салат, напевно, був несвіжий. У них же там, в гуртожитку, і холодильника нормального немає.

Ліза вийшла з ванни. Не дивлячись на темні кола під очима, вона все ще була красунею: світле кучеряве волосся, ангельське обличчя, витончена фігура. Світлана завжди хвилювалась за доньку – чи, бува, ця краса не стане причиною якихось неприємностей.

– Знаєш, люба, якщо нудота повториться і завтра, ми змушені будемо піти до лікаря.

– Добре, – Ліза трохи зніяковіла, але погодилась. Було видно, що пручатись у неї немає сил.

Наступного дня, після ранкової нудоти, мама все ж настояла на візиті до лікаря.

– Результат УЗД показує, що ви вагітні, – лікар повернулась до Лізи.

Дівчина побіліла. Її обличчя перестала виражати будь-які емоції. А що вже казати про Світлану. Але лікар, здається, не помітила шокового стану матері і повернулась до неї.

– Ваша донька неповнолітня, тому питаю у вас – ви хочете зберегти цю вагітність?

– Ми, ми ще не вирішили… – все, що могла видушити з себе Світлана.

Дорогою додому мама і донька мовчали.  І тільки ввечері, перед приходом батька з роботи в кімнату Лізи ввійшла мама.

– Може розкажеш мені хто він? – вона суворо, але спокійно подивилась на доньку і присіла на край ліжка.

– Це Артем. Ти його знаєш. Він колись жив в нашому дворі. А зараз навчається в Києві. Два місяці тому ми зустрілись в кафе, випадково. Він впізнав мене. Ти ж знаєш, що коли вони переїхали з нашого двору, я була ще дитиною, він уваги на мене ніколи не звертав. А тут побачив мене в кафе, підсів, замовив мені випити, і почав говорити, якою я гарною стала, що таких дівчат, як я мало зовсім, що всім від нього треба тільки гроші. Йому батьки машину купили, то він мене запросив покататись, а потім ми приїхали в якийсь готель… Чесно, мамо, я не дуже добре пам’ятаю, що було там. Привіз додому він мене тільки під ранок, добре, що вас з татом тоді вдома не було…

Світлана слухала доньку і не вірила своїм вухам. Як вони з чоловіком могли це допустити? Чоловік!

– Лізо, ти тільки татові не говори. В нього серце слабке. Він так хотів, щоб ти навчалась, а тут таке…А Артему подзвони. Він мусить знати, що вкоїв…

Наступного дня Ліза прибігла в сльозах.

– Я сказала йому, мамо. А він знаєш що? А він сказав «Це не моя дитина, хтозна з ким ти ще вешталась». А він у мене був єдиним, мамо! Якщо так, то і мені малюк не потрібен. Я його позбудусь.

Світлана довго плакала, але переконувати дочку відмовитись від цієї ідеї не наважилась. Врешті, вона першокурсниця престижного вишу, на навчання в якому вони з чоловіком довго складали гроші. Батько дитини її не признає, то ж цей тягар повністю ляже на батьків Лізи, а чоловік Світлани недавно пережив складну операцію на серці, йому не можна багато працювати, та і про цю ситуацію краще не знати.

Тож рішення було прийнято і за кілька днів Ліза з мамою прийшли в клініку і зробили а8орт.

Пройшло ще кілька днів. Ліза, здається, повеселіла і рум’янець з’явився. Та й Світлана трохи заспокоїлась і старалась не думати про минулу ситуацію.

Та раптом пролунав дзвінок в двері. На порозі стояв Артем, але не сам, а разом з батьками. А поряд був чоловік Світлани. Його обличчя, на диво, світилось щастям.

– Люба, уявляєш, зустрічаю тут наших знайомих у дворі, а вони, виявляється, до нас в гості. А причина-то яка? Наша Ліза за Артема заміж виходить! Вона у нас скоро сама мамою стане, а нам і не признається.

Світлана не знала, що робити. Тільки й змогла, що запросити гостей ввійти та запропонувати чаю. Ліза весь цей час мовчки сиділа і слухала натхненні розповіді мами Артема про те, як вона щаслива, що стане бабусею.

– Лізочко, донечко, – вона звернулась до дівчини, – ти ж не проти, що я називатиму тебе так, ти ж мені тепер, як рідна. Так от, Лізочко, я хочу тобі подарувати ключі від вашої з Артемком квартири. Ми з чоловіком порадились і хочемо, щоб наш внук чи онучка народились в хороших умовах. І ще: раз ти скоро станеш частиною нашої сім’ї ми хочемо взяти на себе фінансові зобов’язання щодо твого навчання. Твоїм батькам це складно, а нам ні. Але що ж я таке говорю, хіба тобі зараз навчання в голові? Треба про весілля! А весілля яке буде! Всі твої подруги будуть заздрити…

Ліза дивилась на Артема. Він, здається, і сам був не проти весілля. Але чому ж тоді відмовився від дитини? Але яка тепер різниця.

Я не вагітна… – ледве чутно сказала дівчина.

– Що?! – крикнули в один голос всі присутні, окрім Світлани.

– Я не вагітна, просто пожартувала так. Невдало.

– Жартівниця! – крикнув Артем, виходячи з кімнати. – А я повірив, бовдур. Думав дитина буде в мене, жити почну по-людськи, одружитися на тобі хотів. Батькам сказав. Ай! – Він махнув рукою і вийшов з квартири, вдаривши двері так, що всі присутні аж підскочили.

В ту ніч Ліза не могла заснути. Тисячі думок не давали їй спокою. Нащо вона так вчинила? Чому мама її не зупинила? Та й чи мала вона право приймати такі доленосні рішення в житті доньки? А Артем. То принизив, то заміж кличе. Чи щасливим було б подружнє життя малознайомих людей, яких об’єднує тільки дитина. Дитина, якої вже немає. По її вині. Але як зрозуміти, хто насправді винен у всій цій ситуації? Так і що дасть це розуміння, якщо змінити вже нічого не можна?

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

seventeen − 16 =

Малюк мені не потрібен