Я тільки прийшла в офіс. Сьогодні трішки раніше, ніж було потрібно. Зупинилась біля рецепції, шукаючи в сумці телефон. Раптом помітила хлопчика років п’яти. Малюк стояв біля дверей й дивився на кулер. Хлопчик не був місцевий – дітей наших працівників я добре знала. Вирішила підійти.
– Ти пити хочеш? – питаю в малюка.
– Ага… – хлопчик зітхнув й опустив очі.
– Ти, може, голодний? – я дивлюсь на дитину, яка жадібно допиває третю склянку води.
– Ага…
Я дістаю з сумки свої канапки й даю хлопчику.
– Ходімо, сядеш на диван й поїси.
Малюк їсть жадібно. А я дивлюсь на нього й не розумію звідки ця дитина взялась в нашому офісі з самого ранку.
– А тебе як звати?
Малюк перестає жувати.
– Сергійко… я тут недалеко живу. – Хлопчик якось сумно на мене подивився.
– А де твоя мама?
– Мама на роботі…
Я починаю нервуватись. А раптом дитина загубилась?!
– То ти йшов до мами на роботу й заблудився? – намагаюсь розпитати Сергійка.
– Ні… я втік…
– Від мами?! – починаю передчувати щось недобре.
Хлопчик перестає їсти. В малюка навертаються сльози.
– Не від мами… Мама мене любить. Я втік від Рустама.
В мене починає нервово посіпуватися око.
– А Рустам – це хто? Це хлопчик з садочка?
– Ні, – дитина починає плакати, – це дядько. Він живе в нас вдома й б’є мене.
Сергійко почав плакати. Я розгубилася. Не очікувала, що день розпочнеться так. Але кинути дитину, яка плаче і, ймовірно, потрапила в біду, я не можу.
Прошу в Сергійка почекати мене на дивані, а сама йду до керівника відпрошуватись.
– Юліано Олександрівно, вам що, більше всіх потрібно? – керівник відверто не в захваті від моєї ідеї пропасти не відомо на скільки на початку робочого дня в понеділок.
– Я не можу інакше. – Нервово заламую руки. – А раптом із хлопчиком дійсно коїться щось нехороше. Мені здається, що ця дитина потерпає від домашнього насилля. Я не пробачу собі, якщо не розберуся, в чому справа.
За півгодини ми були біля продуктового магазину.
– Отут мама працює, – показав мені Сергійко.
Ми зайшли. За прилавком стояла жінка років тридцяти. Видно було, що жінка зловживає алкоголем. Одягнена вона була неохайно, а коли підійшла ближче, я в цьому остаточно переконалась – від жінки пахло спритним.
– Що ти тут робиш? – Жінка незадоволена подивилась на Сергійка. А потім на мене. – А ви хто?
Коли я пояснила жінці хто я й що мені розповів її син, вона брудно вилаялась й вигнала мене.
– Не треба не у своє діло лізти! Йшла би ти якомога далі!
Я й пішла, дорогою думаючи про те, як складеться доля хлопчика. Мені було його щиро шкода. Але як допомогти, я не знала.
«Завтра ж зателефоную в соціальну службу, бо дитину в біді залишити не можна», – думала я.
Наступного дня я відпросилась раніше з роботи, аби зустрітись з представником соціальної служби. Та на виході з офісу я зіткнулась з жінкою.
– Ой, перепрошую, – почала вибачатись та.
Раптом я впізнала в жінці маму Сергійка. Та сьогодні жінка виглядала доволі пристойно. Охайно одягнута, причесана. А сам хлопчик стояв позаду.
– Я… я йшла до вас, – сказала жінка, потупивши погляд.
Я здивувалась.
– До мене? Хочете сваритися?
Жінка зітхнула.
– Сваритися? Та ні. Я подякувати хочу.
– Подякувати?! – Я нічого не розуміла. – За що?
– За те, що допомогли звернути увагу на проблему. Розумієте, – жінка опустила погляд донизу, – коли помер мій чоловік, тато Сергійка, мені тяжко дуже було. А потім я зустріла Рустама… Він чоловік непоганий, тільки п’є. От й мене підсадив на цю справу. А я, самі розумієте, в такому стані, що…, – жінка закусила губу, – словом, я теж почала пити… А на Сергійка увагу звертати перестала. От й не помітила, що Рустам б’є мою дитину.
Жінка почала плакати.
– А коли вчора ви прийшли, мені ніби очі відкрились. Я аж протверезіла. А коли прийшла додому, то вигнала Рустама, а разом із ним викинула весь алкоголь. Дякую вам. Тепер у нас із Сергійком все буде, як раніше.
Жінка стояла й плакала, плакала сльозами розкаяння.
Скільки дітей сьогодні страждають від домашнього насилля. А допомогти їм може звичайна людська небайдужість.
