Маємо єдину доньку. Вивчили, видали заміж. Подбали, щоб молоде подружжя нічого не потребувало. Купили квартиру, зробили ремонт, повністю умеблювали. Зять заробляв мало, а донька не йшла працювати, бо спочатку чекала на дитину, потім на другу, тоді онуки часто хворіли. Ми весь час підтримували грошима. Собі в усьому відмовляли. Все думали, що ось ще трішечки й діти на ноги стануть, буде нам легше. Але вони вже звикли, що батьки дають, дають і дають. Уже навіть не просять, а вимагають

У нас із чоловіком довго не було дітей. Коли нарешті народилася донечка, були на сьомому небі від щастя. Усе їй віддавали. Ми розуміли, що вже немолоді, не зможемо довго дитині допомагати, тому почали дбати про її майбутнє заздалегідь. Кожну зайву копієчку відкладали.

Донька вивчилася в одному з найпрестижніших університетів, стала дипломованим юристом, але за спеціальністю так жодного дня і не працювала. Вона взагалі ніколи й дня не працювала. Не бачила у цьому необхідності.

Коли наша дитина виходила заміж, ми з чоловіком відгуляли гучне весілля, адже донька хотіла усе найкраще.

Свати мали невеликий достаток, то ж ми самі зробили усе, щоб молоде подружжя нічого не потребувало. Купили дітям трикімнатну квартиру у новобудові в гарному мікрорайоні. Збирали на неї багато років, то ж не поскупилися.

Не заселятися ж дітям у голі стіни? Знову довелося вкласти чималенько грошей у ремонт та меблі. На сватів ми не скаржимося. Не могли вони дати грошей, але значну частину ремонтних робіт зробили самотужки. У свата руки золоті. Й плитку у ванній кімнаті сам поклав, і шпалери клеїв, і ламінат вкладав. А от діти чекали, доки отримають усе готовеньке.

Зять працював водієм у бюджетній установі. Отримував трішки більше мінімалки. На щось інше розраховувати не міг, бо у свій час покинув навчання після другого курсу, а тепер, щоб довчитися, треба було платити гроші, яких ні він, ні його батьки не мали. Ми йому скільки разів пропонували з цим допомогти, але він уперся, і все. Не тому, що гроші у нас брати не хотів, а тому, що просто лінь було.

Донька від самого початку йти працювати не планувала. Коли виходила заміж, уже чекала на першу дитину. Щойно первістку виповнилося два рочки, як вона знову завагітніла. Діти підросли, стали ходити до дитячого садочку, але часто хворіли. Про  роботу можна було знову забутися. Минулого року старший онук пішов до першого класу. Тепер наша донька розгорнула бурхливу громадську діяльність, очолює батьківський комітет у школі. Коли їй працювати?

Прожити на мінімалку сім’ї із чотирьох осіб просто нереально. Весь час дітям грошима допомагали ми. І доньку, і онуків було шкода. Не хотілося, щоб відчували себе гіршими за інших. Одягали, взували, продукти купували, комуналку платили. Першокласника повністю до школи зібрали.

Онуки часто хворіли, бажано було їх влітку оздоровити, на море звозити. Першого разу донька про це несміливо натякнула, на наступний рік – прямо попросила, а тепер сприймає усе, як так і треба. Чекає, що самі гроші дамо. Але її запити з кожним роком усе більші стають. Тепер вона спочатку з дітьми їде відпочивати, а потім – сама, без дітей, бо дуже від них втомилася. А про те, що батько з матір’ю за весь час жодного разу самі нікуди не їздили, ніколи не задумувалася. Звикла, що усе лише для неї.

Зять, як і раніше, особливо напружуватися не хоче. Ми йому то одну роботу знайшли, то про другу домовилися, але він і слухати нічого не хоче. Там важко, а там – відповідальність велика. Та й взагалі, на свої скромні потреби він заробляє достатньо. Це наша донька ніде не працює, на нашій шиї сидить. Усі претензії до неї. Щодо онуків, то невже нам для них грошей шкода? У нас їх кури не клюють. Дивно було таке від нього почути. Яке він має право наші гроші рахувати?

Скільки років ми з чоловіком пнулися, собі в усьому відмовляли. Все думали, що ось ще трішечки й діти на ноги стануть, буде нам легше. Уже декілька років як могли обоє піти на пенсію, але й досі працюємо. А здоров’я вже давно не те. Сил не вистачає. Навіть не знаємо, як бути.

Єдина довгождана донька, лише для неї й жили, але вона цього зовсім не цінує. Звикла, що останнє їй віддаємо.

Нещодавно із зятем приходила, просили гроші на нову машину. Ми відмовили, хоча необхідну їм суму маємо, але так більше продовжуватися не може. Донька розізлилася, сказала: «Ну й сидіть тут удвох на своїх грошах. Вам для єдиної дитини якихось п’ять тисяч доларів шкода». І це говорить людина, яка за своє життя сама й копієчки не заробила.

Ми з чоловіком нарешті вирішили – досить із нас останні жили тягнути. Дивлячись на свою матір з батьком, і онуки звикнуть, щоб їм усе просто так давали.

Мабуть, ми самі винні, що доньку так розбалували, можна навіть сказати, скалічили. Адже вона тепер до життя зовсім не пристосована. Як нас не стане, що робити буде? Треба, доки не пізно виправляти нам свої помилки.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

11 + twelve =

Маємо єдину доньку. Вивчили, видали заміж. Подбали, щоб молоде подружжя нічого не потребувало. Купили квартиру, зробили ремонт, повністю умеблювали. Зять заробляв мало, а донька не йшла працювати, бо спочатку чекала на дитину, потім на другу, тоді онуки часто хворіли. Ми весь час підтримували грошима. Собі в усьому відмовляли. Все думали, що ось ще трішечки й діти на ноги стануть, буде нам легше. Але вони вже звикли, що батьки дають, дають і дають. Уже навіть не просять, а вимагають