Ми з чоловіком припаркувались біля школи.
– Мені йти з тобою? – Питає Андрій.
– Думаю, я не надовго, – кажу. – Посидь в машині кілька хвилин.
Коли мені подзвонила Аліна, моя восьмикласниця дочка, ми з чоловіком саме їхали за покупками. У цей час в доньки саме закінчувались уроки в школі, тому вона попросила заїхати, але в кінці додала тривожне: «Валентина Григорівна хоче з тобою поговорити.»
Мене це не налякало, але здивувало. Аліна навчалась на відмінно, проблем з поведінкою у неї ніколи не було, як, в принципі, й проблем взагалі. Тому таке бажання класної керівнички поговорити я пояснила собі тим, що хочуть знову Аліну відправити на чергову олімпіаду.
Заходжу в клас. Та, окрім, Валентини Григорівни на мене дивиться ще директор, якась незнайома жінка й хлопець із закривавленим лицем. Поряд сидить заплакана Аліна.
– Полюбуйтесь! – З ходу почала мені кричати невідома жінка. – Ваша дочка відлубцювала мого сина!
Перше враження у мене було незрозуміле. Як Аліна, моя ніжна й співчутлива дівчинка, яка займається не боксом, а балетом, могла когось вдарити, не кажучи вже «відлупцювати»?!
– Дозвольте мені поговорити спочатку з моєю дитиною! – Я вивела доньку за руку в коридор.
– Аліно! Що тут коїться?
Моя дочка розплакалась.
Виявилось, що Дмитро, хлопець із закривавленим обличчям, місяць тому перевівся в клас Аліни. Їх одразу посадили разом. І з першого дня цей хлопець почав нахабно чіплятись до моєї дитини.
– Розумієш, – крізь сльози говорила Аліна, – він мацав мене. Я просила його зупинитись, просила Валентину Григорівну пересадити його, але вона не захотіла. А сьогодні на перерві він забіг у роздягалку, коли я була там одна й почав…, – дочка перейшла на ридання, – лізти мені під спідницю. Тоді я вдарила його вішалкою… й розбила лице. Мамо, що тепер буде? Мене заберуть в поліцію?
Я закипала.
– Тихо-тихо, доню. Ти все правильно зробила. І я тобі обіцяю, що ніхто тебе нікуди не забере!
Я дала доньці час вмитись. Вона трішки заспокоїлась й ми зайшли в клас, де нас чекали.
Першим почав говорити директор. Сказав, що таких інцидентів щоб дівчинка била хлопця, у їхній школі ще не було, й він не знає, як на це реагувати. Потім в діалог вступила Валентина Григорівна й сказала, що хоч Аліна й гордість класу, але така її поведінка неприйнятна й дівчинка мусить відповісти за свій «ганебний» вчинок. Потім слово взяла мама «постраждалого». Жінка дуже емоційно розповідала мені «яку садистку я виростила» й що «колонія по ній плаче».
– Ми прямо звідси їдемо у відділок поліції – будемо заяву про побиття писати. – Закінчила свій монолог жінка. – Нехай відповість по закону.
– Відповість. Обов’язково відповість. – Я намагалась говорити максимально спокійно й розважливо – це було найкраще, що я могла робити в ситуації, яка склалася. – Але не моя донька. А ваш син.
Всі присутні подивились на мене так, ніби я почала левітувати.
– І ви усі відповісте за те, що вчасно не звернули увагу на домагання цього «бідолашного» хлопця, – я вказала на «постраждалого», – а він муситиме понести покарання.
Далі я попросила Аліну розповісти, як усе було. Дочка, плачучи, почала говорити. Усі стояли налякані.
Директор й класний керівник почали говорити, що вони нічого не знали, а мама хлопчика почала виправдовувати таку поведінку тим, що «Алінка йому, напевно, сподобалась».
– Знаєте, – я продовжувала говорити спокійно, – мені все одно на ваші виправдання. Розбирайтесь самі. А ми забираємо документи й ідемо в іншу школу. Доньку я в образу не дам.
Ми сіли в машину. Дочка заспокоїлась. Ми з нею домовились нічого не говорити батькові.
– Чого ви так довго? – Запитав чоловік.
– Та от, вирішили Аліну перевести в іншу школу. Поїдьмо в гімназію, яка біля нашого дому, подивимось.
– Як скажете, – сказав чоловік, який не звик довго сперечатись.
Ми з Аліною переглянулись й вона прошепотіла: «Дякую».
