Мені шістдесят один і я досить заможна людина. Маю квартиру у престижному районі обласного центру, авто елітної марки, будинок у передмісті. Але так було не завжди. Три роки тому я несподівано отримав від самотньої пані-італійки, в якої працював понад десять років, досить кругленьку суму у спадок і тепер міг дозволити собі спокійну та забезпечену старість. Та спокійно жити мені не дають рідна сестра, син та колишня дружина, які ще зовсім нещодавно мене ні чути, ні бачити не хотіли, а зараз дуже прагнуть відновити родинні зв’язки й наполегливо цікавляться, хто стане моїм спадкоємцем

У мене непроста доля. Мене зрадили найближчі люди: сестра, дружина, син. Але чомусь саме вони вважають себе скривдженими та вперто лізуть у моє життя.

Я одружився досить рано. Працював тоді на підприємстві, що належало до військово-промислового комплексу, мав гарну зарплатню. Від роботи отримав трикімнатну квартиру. З дружиною та сином щороку їздили відпочивати на море. А потім моє підприємство розвалилося і я опинився без роботи. Довго перебивався тимчасовими заробітками. Дружина, яка звикла жити в достатку і сама ніколи не працювала, швидко знайшла мені заміну. Сперечатися за квартиру і навіть за машину я з нею не став, адже вона виховувала нашого сина.

Весь час, аж до повноліття дитини, я відповідально сплачував аліменти, надсилав колишній дружині гроші додатково. Тільки от із рідним сином вона мені бачитися не давала ще й налаштовувала його проти мене. Говорила, що такій нікчемній людині немає місця у їхньому житті. Батьком мій син називав вітчима.

Після розлучення я переїхав до своїх батьків, але жити там не жив, адже три роки працював у Польщі. Спочатку збирав полуницю та малину, а потів вивчив мову та знайшов кращу роботу.

Несподівано захворів та пішов із життя мій батько, а за ним слідком і мати. Ніколи не думав, що до такого доживуся, але моя рідна сестра, яка до того батьків провідувала один раз на рік і зовсім їм не допомагала, почала воювати зі мною за батьківську хату. Вона навіть примудрилася переконати матір, коли та від горя не усвідомлювала що робить, написати заповіт на свою користь. Аргументи у сестри були залізні. Мовляв, у неї немає власного житла, а у мене от є. Сам винен, що залишив усе колишній дружині. Повинен тепер до неї йти та вимагати свою частку квартири.

«Батькам на тому світі спокою не буде, якщо я зараз із рідною сестрою через їх будинок буду за горлянку брати», – подумав я й подався якомога далі від усього того: від сестри, якій жадібність очі затьмарила, колишньої дружини, яка мене зрадила, від сина, який мене цурався.

Після довгих поневірянь влаштувався нарешті до старенької самотньої пані в Італії. Доглядав за її садом, виконував дрібні ремонтні роботи у домі, вигулював її чотирьох лабрадорів. Крім мене у пані працювала ще Анна, яка за дивним збігом була з того ж міста, що і я. Вона сама виховувала доньку. Заробляла грошей їй на навчання у медичному університеті.

Робота була не занадто важка. Хазяйка наша – дещо сварлива, але в цілому хороша людина. Робітників своїх не ображала. Понад десять років ми у неї пропрацювали, приросли один до одного усією душею. Дуже вболівали, коли нашої старенької пані не стало. Повною несподіванкою для нас було те, що наша дивакувата хазяйка у заповіті вказала шістьох спадкоємців: чотирьох свої собак та мене з Анною. Як розпорядилися своїм спадком лабрадори, я не знаю. Не розумію я дивацтва європейських багатіїв. А от ми з Анною повернулися до України. Хоч більшу частину майна старої італійки отримали її собаки, кожному з нас також перепала дуже пристойна сума. Для простих заробітчан це були величезні гроші. Шукати іншу роботу просто не було сенсу.

Коли повернувся до рідного міста, купив собі квартиру у престижному районі обласного центру, авто елітної марки, будинок у передмісті. Решту грошей поклав на депозит. Отримуваних відсотків з лишком вистачало на безтурботне життя.

Навідався до своєї сестри, потім до дружини з сином, але ні там, ні там мене навіть на поріг ну пустили. Усе змінилося, коли вони дізналися про мої квартиру, дім, машину та депозит. Чутки, зазвичай, швидко ширяться і невдовзі й до них дісталися. Тепер їм усім мої гроші спокою не дають. То бачити й знати мене не хотіли, а зараз дуже прагнуть відновити родинні зв’язки й наполегливо цікавляться, хто стане моїм спадкоємцем.

Сестра усе телефонує та шукає причини зустрітися. То на кладовищі треба прибрати, то батьків пом’янути. Я усе це і без неї можу зробити. Не дуже хочу її бачити.

Дружина з другим чоловіком встигла розлучитися й тепер розказує мені про старі почуття. Пропонує усе почати спочатку. Розумію, що відверто бреше.

Син навіть батьком назвав. Знаю, що не щирі такі переміни. Коли раніше гроші йому давав, він їх завжди приймав, але не більше. Ставився до мене як до чужої людини. А тепер, коли на горизонті замаячив пристойний спадок, згадав про синівські почуття.

Даремно вони на щось сподіваються. Більше від мене нічого не отримають. По-перше, я на той світ ще не збираюся. А по-друге, усе своє майно та гроші я хочу залишити доньці Анни, з якою ми у старої пані разом працювали й досі стосунки підтримуємо. Гарну доньку Анна виховала, а головне – вдячну. Шкода, що я такою не маю. Хай вона буде щаслива, та не матиме таких родичів, як я.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

9 − 7 =

Мені шістдесят один і я досить заможна людина. Маю квартиру у престижному районі обласного центру, авто елітної марки, будинок у передмісті. Але так було не завжди. Три роки тому я несподівано отримав від самотньої пані-італійки, в якої працював понад десять років, досить кругленьку суму у спадок і тепер міг дозволити собі спокійну та забезпечену старість. Та спокійно жити мені не дають рідна сестра, син та колишня дружина, які ще зовсім нещодавно мене ні чути, ні бачити не хотіли, а зараз дуже прагнуть відновити родинні зв’язки й наполегливо цікавляться, хто стане моїм спадкоємцем