Ольга Костянтинівна, мама мого чоловіка, людина, в принципі, непогана. А якби ми жили окремо, то, напевно, була б взагалі ідеальною. Але поки ми з чоловіком собі такої розкоші дозволити не можемо. Тому змушені всі жити під одним дахом. Будинок у свекрів, на щастя, великий, тому місця всім вистачає. З кухнею проблем теж немає – ми з чоловіком зараз сидимо на правильному харчуванні, тому я готую тільки на двох, а Ольга Костянтинівна для себе з чоловіком окремо. Їмо ми теж по черзі, бо графіки у нас не збігаються. До кімнати нашої свекруха не пхається, порядок підтримуємо такий, як нам зручно. Бюджет у нас окремий, вона ніколи не цікавиться скільки й на що ми витрачаємо. І все, в принципі, непогано, але є одне «але»…
Мати чоловіка дуже хоче уваги до своєї персони… Зі сторони сина. Мені деколи здається, що вона просто ревнує Романа до мене.
От, наприклад, зберемося ми з чоловіком в кіно з’їздити в єдиний вихідний, а мамі в той момент «терміново» треба на ринок за продуктами, бо «холодильник пустий».
Або треба мене зранку на роботу відвезти, так у свекрухи в цей момент цілий список справ в іншому кінці міста. І всі такі термінові, що відкласти ніяк, тому «вибач, люба, добирайся маршруткою».
Сказати нічого я не можу, бо машина ця чоловікового батька. У нього із зором проблеми, водити не може, тому й віддав автомобіль синові. От Ольга Костянтинівна мого чоловіка й експлуатує як водія.
І можна було б терпіти, якби не один випадок…
Я якраз була вагітна, сьомий місяць. Живіт великий, ходити тяжко. На 8 ранку мені призначили чергову УЗД
Прокинулась, уже в сьомій сиджу на кухні, снідаю.
Заходить Ольга Костянтинівна.
– А чому так рано прокинулась? – питає.
– Та в поліклініку треба на 8 ранку. Зараз Рома мене повезе.
– Ой, люба, не зможе він тебе завезти. Мене Ромчик обіцяв на електричку відвезти – їду до сестри в гості.
– Ну то нехай спочатку вас, а потім мене. Разом поїдемо.
Та свекруху такий варіант не влаштовує.
– В мене, – каже, – на восьму електричка. Ще треба заїхати подарунки купити. Тому ми вже виїжджаємо. А ти ще не зібрана. Ми так нікуди не встигнемо.
Я йду до чоловіка.
– Що це за справи, – кажу, – я в тебе вагітна, а ти везеш не мене в поліклініку, а маму на вокзал. Вона хіба маршруткою не добереться?
Для мене стає це справою принципу.
Чоловік починає виправдовуватись.
– Та ти бачила які там у мами сумки! А вона ще хоче за подарунками в магазин заїхати. Ти уявляєш, який там багаж буде тяжкий!
– А мені не тяжко?! – я показую на живіт. – Тільки в мене там не банки з помідорами-огірками, а твоя дитина!
– Ну, кохана… – обіймає мене чоловік, – мама аж на два тижні їде. Треба її гідно провести. А ти можеш маршруткою. Тобі місце звільнять, а пенсіонерам ти сама знаєш, не дуже хочуть запропонувати сісти в громадському транспорті…
– Тоді дай мені грошей на таксі! – я уже закипаю.
– Та, кохана, там на маршрутці дві зупинки їхати, а таксист з тебе зараз купу грошей здере…
Я проковтнула сльози й видихнула…
– Добре, – кажу максимально спокійно… – поїду маршруткою.
І я поїхала. Кинула в сумку гаманець, медичну карту й речі першої потреби. Поживу поки в батьків, а там видно буде.
Чоловік мусить сам зробити висновки.
