— Як ти думаєш жити далі? – говорив батько Дарині, коли та розлучилась з чоловіком 5 років назад, — Ти тільки, що вийшла з декрету, аліменти мізерні! Дитина в садочок ходить тиждень через тиждень, це ж неприпустимо.
— То, що треба було силою тримати чоловіка, коли він йшов? – обурливо промовляла Дарина.
— Подякуй покійній бабусі, що хоч квартиру тобі залишила, – нагадував їй батько.
Дарина з чоловіком і сином жили в трикімнатній квартирі. ЇЇ бабуся подарувала дівчині ще до заміжжя. Батько Дарини не був проти цього, проте завжди наголошував, що в ідеалі ця квартира його, а бабуся подарувала дівчині, тільки через те, що він сама наштовхнув її на цю думку.
Одного разу батько сказав Дарині:
— Переїжджай до мене. Разом легше, а бабусину квартиру будемо здавати.
Даша знала, що в батька складний характер. Він ніколи не сприймав чужої думки і любив всім вказувати, кому, що робити. Хоча економічно ця ідея була насправді вигідною.
Син часто хворів, тому лікарняні у Дарини були затяжні. У колишнього чоловіка з’явилась нова сім’я й дитина, це призвело до того, що мізерні аліменти, які він платив, стали ще меншими. Отож іншого виходу не було.
З батьком жилось важко.
— Вимикай телевізор, дитині пора лягати спати! – тихо промовляв їй батько.
Або:
— Для чого купляти нові туфлі? Ще в старих можна ходити!
На себе та сина Дарина витрачала небагато. Всі гроші з оренди бабусиної квартири віддавала батьку, а ще сплачувала комунальні послуги. Тому для них обох залишалось мало коштів.
Через деякий час після розлучення Даша познайомилась з розведеним чоловіком. Він мав власну однокімнатну квартиру, що знаходиться неподалік від її – десь година їзди на метро. Та заміж жінка не збиралась. Боялась наступити на ті ж самі граблі. Її влаштовували нечасті зустрічі з ним.
— Скоро син піде в школу, – сказала Даша батьку, — мені обіцяють підвищення на роботі, тому думаю в той час ми знову повернемось до своєї квартири.
Батько з ухмилкою відповів:
— До чоловіка свого перебирайся! Заміж пора вже. Твій Роман ще не пропонував вам разом пожити?
Дарина не заперечувала б, якби Роман приїжджав до них з сином у її квартиру, хоча він пропонував з’їхатись. Та жити разом жінка поки, що не була готова.
І ось настав той момент, коли син ішов у школу. Дарина повідомила батька, про те, що перебирається у свою квартиру.
— А квартиранти? – голосив батько.
— Я вже попередила, – промовила Дарина, — вони мають місяць на виселення. Потім оновлю ремонт і одразу ж переїду.
— А як мені жити? -продовжував вигукувати батько, — Через карантин мене виперли на пенсію. Хто оплатить комунальні, коли ви поїдете? Прибутку від квартирантів вже не буде. Ти не подумала, як я проживу тут сам на одну пенсію?
— А, що мені все життя жити з тобою? – обурилась Дарина.
— Я не це маю на увазі, — продовжив батько, — їдь до свого Романа, якщо так хочеш. Там і сина до школи віддаш. Так буде правильно, жінка має жити у свого чоловіка. Нічого страшного, що у нього однокімнатна квартира! Потім візьмете разом кредит!
— Навіщо мені кредит, якщо я маю квартиру? Для чого їхати жити до Романа, якщо я хочу жити одна з сином і без Романа у своїй власній трикімнатній квартирі?
— Це бабусина квартира! – потикав Даші батько, – на ділі ти на неї не маєш жодних прав. Це мені мала відійти квартира. Я зробив дурницю, коли її на тебе просив переписати! Яка ж ти донька після цього? Коли погано тобі було, то до тата втекла, а тепер піднялася, то батько вже й не потрібний? Виживай як хочеш, так?
Дарина вже не могла жити з батьком. Обстановка була напружена. Вона чула в свою адресу тільки докори і не хотіла, щоб син теж їх чув.
Дарина не знала, як має вчинити. Вийти заміж за Романа, щоб батько міг здавати квартиру “бабусі” і отримувати за це гроші? Чи може плюнути на все, нікого не слухати і жити так як хочеться їй, а не так як хоче батько?
