Від батьків я переїхала давно. Ні, не через те, що вийшла заміж, або придбала власне житло. Просто тато з мамою почали мені «тонко» натякати, що присутність дорослої доньки в їхній квартирі трохи недоречна.
Я – людина не дурна, тому, аби не створювати зайвих конфліктів, вирішала проблему ще до її виникнення – орендувала окрему квартиру. Звичайно, це задоволення недешеве й добряче вдарило по моїй кишені, але головне – це мир в родині.
З того часу, як я переїхала від батьків, вони жодного разу не навідались до мене в гості, до себе також не кликали. Часом мені здавалось, ніби вони зітхнули з полегшенням, коли я опинилась трохи далі від них.
Якось мені зателефонувала тітка Віра – двоюрідна сестра мами. Вони між собою були не дуже дружними, а от мене тітка любила. Своїх дітей у неї не було, тому вона ставилась до мене, як до доньки.
Тітка Віра уже кілька років живе в Німеччині, тому спілкуємось ми переважно телефоном.
От і зараз вона зателефонувала мені, але цього разу з пропозицією:
– Хочу запросити тебе до себе, – сказала тітка. – Я нарешті придбала власне житло у Мюнхені й, заодно, знайшла для тебе непогану роботу.
Я була на сьомому небі від щастя.
– Обов’язково, приїду, тьотю, – радісно сказала я, – тільки назбираю грошей на квиток і одразу приїду.
– Я вже взяла тобі квиток. За два дні ти вилітаєш, – відрізала тітка Віра. – Тому не гай часу і збирай речі.
Того ж вечора я була вже готова. Всі мої скромні пожитки помістились у дві невеликі валізи й рюкзак.
А наступних два дні я витратила на те, щоб звільнитись з роботи й попрощатись із друзями.
Батькам говорити нічого не стала – вони й так не помітять моєї відсутності.
Словом, через два дні я приземлилась в аеропорту Мюнхена. Мене зустрічала радісна тітка Віра. Вона настільки була щаслива мене бачити, що аж заплакала.
Я теж була щаслива опинитись в обіймах тітки, яка була мені на той мені найріднішою людиною у всьому світі.
Ми почали жити разом. Разом снідали, їхали на роботу, повертались додому і готували вечерю. Тітка замінила мені маму, з якою ми ніколи не були надто близькими.
Але моя рідна мати, тільки-но дізнавшись, що я чкурнула за кордон, одразу згадала про моє існування й дала про себе знати.
– Як ти там, моя доню? – Несподівано ніжно запитала телефоном у мене мама – Як тобі в чужій країні серед чужих людей?
Я була здивована маминим тоном, але не менш була здивована тим, що вона взагалі подзвонила.
– Нічого. Мені тут дуже подобається. – Сказала я холодно. – І люди тут хороші. І рідні. А ти чому телефонуєш?
Мама зам’ялася.
– Ну, – почала вона невпевнено, – я хотіла запитати, чи ти не можеш вислати нам з батьком трохи грошей, у тебе ж там робота й заробляєш, напевно, непогано?
Я була здивована від такого нахабства. Мало того, що батьки не раді були моїй присутності у їхньому домі й ніколи не звертали на мене уваги, так тепер, коли я почала робити перші кроки у самостійне життя – очікують від мене допомоги.
Хотілось сказати все, що думаю, але я опанувала себе.
– Знаєш, мамо, може вам краще здати в оренду мою кімнату? – Спокійним тоном сказала я і поклала слухавку, не дочекавшись відповіді.
