Ми одразу зрозуміли, що то наша дочка

З чоловіком ми живемо разом вже понад шістнадцять років. Дітей немає… Вірніше, була в нас дочка, Любочка, така довгоочікувана, народилась на восьмий рік нашого подружнього життя. Ми вже й не сподівались, що після стількох років спроб та переживань зможемо відчути це блаженне почуття – бути батьками.

Але пологи виявились складними, як для мене, так і для маленької Любочки. Мене ледве спасли, а коли я прийшла до тями, лікарі ошелешили словами: «У вашої доньки вада серця».

Кілька місяців ми провели на лікарняних ліжках… Це були найтяжчі моменти в житті. Давало сили жити тільки усвідомлення того, що донечка потребує нас. Але, на жаль, її маленьке сердечко втомилось боротись за життя й на четвертому місяці зупинилось

Там, біля, маленької могили, здавалось, перестав існувати наш світ… Для нас з чоловіком ця трагедія стала найбільш переломним моментом життя. На щастя, ми були один в одного. Тільки це допомогло вийти з депресії.

Час, хоч і не лікує, зате дає можливість переключитись. Так і ми з чоловіком поринули в роботу, подорожі, почали робити ремонт. Проходили роки. Біль, хоч і стискав серце кожної ночі, зате почав послаблювати свою хватку. Потроху, ми змирились з думкою, що вже ніколи не станемо батьками – ті тяжкі пологи позбавили мене шансу знову завагітніти.

І ось, на шістнадцяту річницю нашого спільного життя, мене розбудив дитячий плач. Я відкрила очі в холодному поту й зрозуміла, що то був тільки сон. Але відлуння дитячого плачу все ще пульсувало в моїх скронях. Такі сни часто тривожили мене після смерті Любочки, але останніми роками мій сон нормалізувався.

Я довго мучилась від думок, але, врешті, заснула.

Та зранку мене турбувала одна нав’язлива думка.

– Я хочу поїхати в дитячий будинок. – Сказала, я чоловікові. – У мене є чимала сума, яку я збирала на шубу, але зараз в мене гостре відчуття того, що ці гроші треба віддати дітям.

Чоловік, як завжди, мене підтримав, й вже за дві години ми були біля дверей дитячого будинку. Ми ввійшли. Куди йти я не знала, тому пішла інстинктивно. Раптом в коридорі я почула дитячий плач. По моїй шкірі наче пройшов струм – плач був точнісінько, як у моєму сні. Ми з чоловіком, не змовляючись, побігли у відкриті двері, звідки лунав плач.

– Хто це тут плаче? – Сказала я, попередньо постукавши.

У кімнаті було дві жінки, одна з них тримала на руках немовля.

Це наша Любочка

– Любочка?!– Я не дала жінці закінчити.

– Так, Любочка. Її сьогодні привезли. Мати відмовилась, бо у дитини вада серця, а їй тільки чотири місяці…

Далі я нічого не чула… Я плакала вголос… Чоловік теж…

Напевно, лишнім буде пояснювати, чому додому ми повертались втрьох… з нашою Любочкою!

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

2 × 4 =

Ми одразу зрозуміли, що то наша дочка