Ми з дідом відправили бабусю працювати

Мені 26 років, я викладаю географію у школі, і почуваюся хорошою онукою.

Моїй бабусі 68 років, вони з дідом живуть у трикімнатній квартирі разом з двома котами.

Раніше вони були для мене ідеалом сім’ї. Бабуся все життя працювала на кабельному заводі, але встигала підтримувати затишок вдома. Щосуботи, як закон, вона прокидалась на світанку і готувала для діда вареники з трьома видами начинки — капустою, картоплею, і сиром. Дід бабусю любив, це було видно. Носив їй квіти просто так, без приводу, допомагав вдома. Дід працював майстром годинників, його майстернею була колишня кімната моєї мами. Тож він цілими днями був вдома, і не лінувався помити підлогу чи випрати речі.

Але робота на кабельному заводі далась взнаки, здоров’я бабусі погіршилось, і вона змушена була звільнитись. От тоді й почалися проблеми.

Вона не знала як це — бути вдома. Все життя бабуся провела на заводі, який був переповнений жвавими жінками, які голосно сміються і завжди мають що розказати про життя. Вона любила свою роботу не через дротики, які скручувала по 8 годин на день, а через людей.

Вдома бабуся зів’яла. Вона днями тинялася по квартирі, не знаючи де себе подіти. Дід почав її дратувати, вона чіплялась до кожної дрібниці та перестала готувати вареники. То він не так помив раковину, то рушники не туди поскладав. А якщо крапля супу впаде на плиту і дід того не помітить — буде катастрофа. Котів вона більше не голубила. ЇЇ стала дратувати шерсть, і котяче навчання, хоч раніше вона любила поговорити зі своїми, як вона казала, “котячими дітьми”. Коти дедалі частіше ховалися за диваном, і дід теж би так робив, як вліз.

Тоді він мені й подзвонив. Ми з дідом дуже близькі. Я рано втратила тата, і дід замінив мені його. Навряд чи є у світі добріша людина, ніж він.

Дід говорив спокійно, але в голосі його я помітила печаль, якої раніше ніколи не чула.

Бабуся була коханням його життя, його надійним другом, і тепер він важко переживав ці зміни.

Проговоривши годину, ми з дідом дійшли до висновку, що нам терміново треба знайти бабусі нове заняття.

Містечко наше невелике, але має свій педагогічний університет, кілька історичних пам’яток і великий ринок. Саме туди після пар я й подалася у пошуках роботи для бабусі.

Минаючи довгі ряди турецького трикотажу, гумових чобіт і шкарпеток, я дійшла до овочевого ринку. Тут було жваво і гамірно. Я вже збиралась підійти до огрядної червонощокої жінки, яка викладали помідори пірамідкою, аби запитати чи потрібен їй продавець. Аж тут мій погляд впав на кіоск з випічкою, на якому висіла охайно написана червоним олівцем табличка “Потрібен продавець”.

І з того часу все стало чудово. Дід і бабуся живуть душа в душу. На ринку вона швидко стала своєю і знову розквітла. Люди приходили не так по ватрушки та булочки з маком, як по спілкування з нею. Бабуся завжди мала в запасі жарт чи свіжу, як її випічка, новину. Вона почала фарбувати губи, хоч не робила цього з часів мого дитинства, купила кілька нових картатих сукенок, і знову стала приязною до діда і котів.

Колега якось сказала, що бачила мою бабусю:

– А що це твоя бабуся працює на ринку? – єхидно запитала вона. – Хіба не можете забезпечити старій спокійну старість?

Я була здивована з такої нетактовності, а поняття спокійної старості у кожного своє.

Бабуся могла б не працювати — дід нормально заробляє, є дві пенсії, та й ми з мамою допомагаємо.

Але є такі люди, яким потрібно ходити на роботу. Без спілкування вони чахнуть вдома, стають злими і їх перестає тішити все, що вони раніше любили.

А якщо хтось думає, що я змушую бабусю працювати — нехай. Головне що я знаю, що вони з дідом щасливі.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

13 + two =

Ми з дідом відправили бабусю працювати