Минуло вже майже чотири роки з того часу, як Роман востаннє бачив свого батька. Вони тоді родиною приїхали привітати його з ювілеєм. Непроста була подія. Батько йшов на пенсію, але святкувань ніяких не було, адже лише пів року тому не стало їхньої матері. Посиділи у затишному сімейному колі, Роман уже став збиратися додому, але батько зупинив його й несподівано розпочав розмову про спадок: «Ти на мене, синку, не ображайся, але квартиру свою, ще коли мати була жива, ми відписали твоєму брату». Роман далі слухати не став, швидко забрав дружину й дітей і поспішив геть. Навіть не попрощався, так неприємно вразили його слова батька

Роман з дружиною та дітьми разом вечеряли. Не часто таке бувало, щоб усі вони зібралися за одним столом. То Роман на роботі допізна, то дітям ввечері вдома не сидиться.

У такі рідкісні хвилини Роман завжди згадував батьківський дім і традиційні неквапливі сімейні вечері за великим круглим столом.

Минуло вже майже чотири роки з того часу, як Роман востаннє бачив свого батька. Причина цього дуже банальна – спадок.

У Романа було усе – трикімнатна квартира у центрі міста, машина, дача. Вони з дружиною разом двадцять років, у них двоє дітей – двійнята Аня та Максим. Але все одно він не міг зрозуміти, чому батьківська квартира повинна дістатися брату. Він має на неї такі ж самі права.

Чотири роки тому Роман із родиною приїхав привітати батька з ювілеєм. Непроста була подія. Батько йшов на пенсію, але святкувань ніяких не було, адже лише пів року тому не стало їхньої матері. Добре, що з батьками уже декілька років жив старший син Віталій. Особисте життя у нього у нього не склалося, й зі здоров’ям були проблеми. З дружиною він розлучився, власних дітей не мав, після тяжкої хвороби не міг працювати на важких роботах, то ж влаштувався сторожем у школі поряд.

Посиділи у затишному сімейному колі, Роман уже став збиратися додому, але батько зупинив його й несподівано розпочав розмову про спадок:

– Ти на мене, синку, не ображайся, але квартиру свою, ще коли мати була жива, ми відписали твоєму брату. Сам знаєш, він один лишився й податися йому більше нікуди. Скільки років за нами з матір’ю доглядав і надалі буде кому мені стакан води подати. У тебе ж, синку, усе є. За тебе я не переживаю. Ти на своїх ногах міцно стоїш, на відміну від брата.

Роман далі слухати не став, швидко забрав дружину й дітей і поспішив геть. Навіть не попрощався, так неприємно вразили його слова батька.

Страшенна образа довго роз’їдала Романа зсередини, доки усе не змінив лише один випадок.

Діти вступили до університету в іншому місті й удома бували тепер дуже рідко. Якось дружина поїхала на декілька днів у відрядження і Роман залишився сам. Підхопив застуду й зліг із високою температурою. Важко було навіть голову підвести, не те щоб собі щось приготувати поїсти, а поряд не було нікого. Отоді й згадав Роман про батька і про брата. Як добре, що вони там удвох. А якби ні, хто б за батьком іще наглянув, коли йому, чого доброго, зле стане? У Романа на це часу, на жаль, немає. Та й живе він на іншому кінці міста.

Скільки у Романа у голові всього відразу перевернулося. Який же він був дурень. Навіщо йому та квартира.

Через декілька днів Роман з дружиною стояли перед дверима батьківської квартири. Накупили подарунків та гостинців, а зайти було якось боязко. Чи не прожене їх батько? Добре, що з роботи якраз брат нагодився.

– Чого стоїш, – розсміявся він. – Заходь швидше, батько уже скільки років на тебе чекає, а тебе все немає.

Батько їх дійсно чекав. Романа вперше за своє доросле життя заплакав. Ох і гірко йому будо за втрачені чотири роки, коли він так по-дурному знехтував своїми рідними людьми.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

12 + eighteen =

Минуло вже майже чотири роки з того часу, як Роман востаннє бачив свого батька. Вони тоді родиною приїхали привітати його з ювілеєм. Непроста була подія. Батько йшов на пенсію, але святкувань ніяких не було, адже лише пів року тому не стало їхньої матері. Посиділи у затишному сімейному колі, Роман уже став збиратися додому, але батько зупинив його й несподівано розпочав розмову про спадок: «Ти на мене, синку, не ображайся, але квартиру свою, ще коли мати була жива, ми відписали твоєму брату». Роман далі слухати не став, швидко забрав дружину й дітей і поспішив геть. Навіть не попрощався, так неприємно вразили його слова батька