Нехай живуть – мені не шкода!

З Віктором Івановичем у мене відносини завжди були чудові. Він практично замінив мені рідного батька, якого я ніколи не бачила.

Мама вийшла заміж за Віктора й він переїхав до нас, коли мені було десять, а брату шість. Нас з Миколою він прийняв і виховував, як рідних. Деколи до нас в гості приходив сина Віктора Івановича Вадим. Він був майже мого віку, але виглядав значно молодше. Тихий спокійний хлопчик. Принаймні, так здавалось. До одного моменту…

Я уже давно виросла й маю свою сім’ю. Живемо з чоловіком в орендованій квартирі. Микола теж одружився й живе з батьками дружини. Ми з ним ще коли були підлітками вирішили, що коли виростимо, то обов’язково переїдемо від мами з вітчимом, аби дати їм можливість пожити для себе. Як на мене, це справедливо. Хоча квартира у мами трикімнатна, тому хтось із нас міг би спокійно жити в батьківському домі, але це було ділом принципу.

Так от, приходжу я одного разу до мами в гості. А двері мені відкриває дівчина мого віку.

– Вам кого? – питає.

Я очманіла.

– А вам? – питаю. – Ви хто і що тут забули?

– Я тут живу. – Дівчина випросталась й подивилась на мене зверху вниз. – А вас я тут вперше бачу.

Оце так справи! З’ясувалось, що ця «мила» дівчина – дружина Вадима. І вони уже другий місяць живуть у моєї мами.

Сказати, що я була шокована – нічого не сказати.

– А що? – каже мені мама, – у нас дві кімнати пустують, а Вадимчику з Лізочкою жити нема де. От ми й подумали: що ж вони квартиру в чужих людей винайматимуть, як у нас місця, слава Богу, вистачає.

– То ти, значить, з них гроші береш? – питаю.

– Та як я, доню, з них гроші можу брати? Це ж рідний син Віктора Івановича! Нехай живуть – мені не шкода!

– А тебе мені шкода? – я не стрималась й перейшла на крик.

– А ти що? Ти маєш де жити.

Тут мене порвало.

– Тобто ми з чоловіком можемо знайти гроші, щоб орендувати квартиру, а Вадимчик з Лізочкою – ні?!

– Та я думала, що ви самі не хочете з нами жити. – Мама зробила здивований вигляд.

– Ми просто не хотіли тобі заважати, тому й вирішили переїхати, а ти замість рідної дочки взяла їх! Може, – кажу, – ти на Вадимчика ще й перепишеш свою квартиру.

Мама подивилась на мене й зітхнула.

– Розумієш, донечко, Лізочка вагітна. Тобто в мене скоро будуть внуки і…

– Внуки?! – Я почала плакати. – Мамо, це не твої внуки. Це внуки Віктора Івановича, але не твої. А квартира твоя. І дітей у тебе двоє, а не троє.

– Невдячна! – Почала ганити мене мама. – Віктор Іванович виховував вас, як рідних, а тут така чорна невдячність. Для брата кімнати пожаліла!

Я ніколи не вважала Вадима своїм братом. У нього була своя мама, у мене своя. А тут моя мама почала до нього ставитись краще, ніж до нас з Миколою.

– Ну раз так, – кажу,– ми з чоловіком теж переїдемо до вас. Моя кімната вільна, маю на неї право. А там побачимо – хто кого.

Ні, я не жадібна скотина і я все розумію, але моя мама ніколи не хвилювалась, що в нас з чоловіком може не бути коштів на оренду житла, а тут так хвилюється за нерідного.

Чому я мушу хвилюватись, що приноситиму комусь незручності, якщо абсолютно нікого не цікавить мій комфорт?

– А що вона теж з нами житиме? – Ліза незадоволено подивилась на Вадима, коли я з валізами зайшла в мамину квартиру.

– Ще й як, – сказала я звільняючи місце в шафі. – Житиму. У себе вдома.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

three × four =

Нехай живуть – мені не шкода!