Нелюба ти мені, нелюба, чуєш

Тітка Тамара приїхала до їх села не так давно. Купила невеличкий будиночок і ось уже чотири роки самотньо жила неподалік від Андрієвої бабці Марфи.

Люди чомусь Тамарине подвір’я оминали десятими дорогами, а самої жінки сторонилися мов прокаженої. Андрій не раз з подивом спостерігав, як сусіди, забачивши здалеку Тамару, відразу ховалися за високими парканами. Якщо ж не було куди подітися, удавали, що жінку не помічають. Тамара на це не зважала, товариство своє нікому не нав’язувала.

Іноді Андрій помічав, що тітка Тамара за ним спостерігає. Жінка довго у задумі не відводила від нього погляд, ніби хотіла щось сказати, але так і не наважувалася. На якусь мить у її очах спалахувала така невимовна туга, що хлопцю аж моторошно ставало.

До бабці Марфи Андрій приходив щодня. Треба було допомагати старенькій. Хлопець з дружиною мешкав неподалік, на сусідній вулиці, то ж це було не складно. Бабця ж доживала віку сама у величезному будинку. Ужитися з нею, окрім її покійного сина, Андрієвого батька, не міг ніхто. Занадто складний характер був у жінки. Здається, ненавиділа вона увесь світ. Онук Андрій був єдиним близьким родичем старої, то ж його вона, волею-неволею, терпіла.

Якось, коли Андрій вкотре навідався до бабці, несподівано побачив біля хвіртки Тамару. Жінка стояла як у воду опущена, а бабця зло на неї сичала:

Чого прийшла? Ніхто тебе сюди не звав! Нелюба ти мені! Нелюба, чуєш! Забирайся звідси!

Тамара, щойно помітила Андрія, пішла геть.

– Що сталося, – здивовано допитувався у Марфи хлопець.

– Не твого ума діло. Іди он, краще, защіпку на воротах полагодь, – сердито буркнула бабця.

Після того випадку цікавість аж розпирала Андрія. Тітку Тамару йому було дуже шкода.

Часто хлопець бачив жінку на зупинці, як вона чекала на автобус до райцентру. Раніше він завжди проїжджав повз, як і усі інші, але цього разу зупинився, запропонував підвезти. Жінка довго на нього зачаровано дивилася, ніби не могла повірити своїм очам, врешті подякувала за запрошення та сіла до машини.

Тамара виявилася дуже приємною співрозмовницею, і тепер Андрій частенько брав її з собою до міста. Іноді жінка просто просила щось їй привезти з ліків чи продуктів, чи ще щось потрібне у господарстві. Після близького знайомства з тіткою Тамарою, Андрій ще більше не розумів, чому її усі цураються.

Одного разу поштарка, яка всіх і все у селі, як воно завжди буває, знала, зупинила Андрія на півдорозі до бабці:

– Не моє воно, звичайно, діло, але не радила б я тобі з тією Тамарою знатися. Як довідається бабця Марфа, буде тобі лихо, – кинула йому поштарка та поспішила далі у своїх справах.

І невдовзі бабці Марфі дійсно хтось на вухо нашептав, що її онука час від часу люди разом з тіткою Тамарою бачать.

Бабця зустріла Андрія у хвіртці та боляче турнула ціпком у груди. У хлопця аж дух перехопило від несподіванки.

– Ірод окаянний, – накинулася на онука. – Щоб ноги твоєї більше тут не було. До неї тепер йди!

Андрій так і не зрозумів, що такого страшного він накоїв, але після того стара його більше і на поріг не пустила.

Через пів року бабця померла. Тихо віддала Богу душу тримаючи в руках фото чоловіка та сина. Про те, що Марфи більше немає, Андрій довідався від соціальної робітниці.

Хлопець кинувся до бабусиної хати, треба ж похорон організовувати, а там уже господарювали чужі люди. Виявляється бабця, щоб онукові нічого не дісталося, перед самою смертю продала будинок з усім майном, а гроші віддала на церкву.

Андрій з цього приводу особливо не переймався. Вирішила так Марфа – це її право. Про втрачений спадок пожалкував, лише коли в його домі трапилася біда. У дружини виявили злоякісну пухлину. Потрібно було робити термінову надскладну операцію. В Україні це було неможливо. Допомогти погодилися у німецькій клініці. У Андрія голова закипала, де за короткий час взяти величезну суму грошей.

З такими важкими думками хлопець завітав до тітки Тамари. Та просила дещо купити у місті, от він і заніс. Жінка відразу помітила, що в Андрія щось трапилося, стала допитуватися, й він поділився з нею своєю бідою.

– То справа у грошах. Якби усе в нашому житті було так просто, – сумно промовила Тамара. – Сядь. Я зараз прийду.

Жінка повернулася і простягнула Андрію банківську картку.

– Бери. Тут більше ніж достатньо.

Хлопець спочатку хотів відмовитися, але де ще терміново взяти кошти він не знав.

– Дякую. Я обов’язково все поверну, – запевнив Андрій. – Правда, як тільки зможу. На днях приїдуть покупці на машину, та цього, на жаль, не вистачить. Нічого, я щось придумаю.

– Не потрібно нічого віддавати. Ми ж не чужі з тобою. Однієї крові. Тітка я твоя рідна, Андрію. Ти ж мені як син, – Тамара присіла поряд та обійняла хлопця за плечі.

Андрій довго не міг оговтатися від такої новини.

– Як рідна тітка? Так бабця Марфа ніколи про Вас і словом не згадувала! Чому так?

– Нелюба я їй донька. Викреслила вона мене зі свого життя, – сумно відповіла жінка.

Того дня тітка Тамара розповіла племіннику історію свого життя.

Андріїв дід, Петро, був першим парубком у селі. Марфа закохалася у нього до нестями. Все зробила, аби привернути до себе увагу красеня. Невдовзі вони відгуляли гучне весілля. Через рік по тому народився Андріїв батько, Віктор. Ще через два – Тамара. Петро був гарним сім’янином, але до дружини поступово охолонув. Дуже любив своїх дітей, особливо Тамару. І закралися у Марфине серце ревнощі до власної доньки, яка, буцімто, вкрала у неї увагу коханого чоловіка. Роз’їдали вони її зсередини все більше і більше.

Коли Тамарі було чотирнадцять років, вона ледь не потонула. Не помітила, як далеко заплила на глибину у річці, і її затягло в круговерть. Батько врятував доньку ціною власного життя.

Відтоді зненавиділа Марфа рідну дитину лютою ненавистю. Звинувачувала, що через неї втратила свого Петра.

Щойно Тамарі виповнилося вісімнадцять років, мати вигнала її з дому. Дівчину прихистив молодий вдівець. Не любила вона його, але куди було податися?

Коли мати про це дізналася, такий поголос по селу пустила про свою дочку, що знеславила її як тільки могла. Непутяща, шль0ндра, за копійку продається. Після такого Тамара у селі залишатися не могла.

Врятувала подруга, з якою познайомилися, коли та до своєї бабусі гостювати приїжджала. Дівчина повірила не пересудам, а Тамарі. У неї в голові не вкладалося, що рідна мати на таке здатна.

Забрала Тамару спочатку до себе у місто, а потім запропонувала разом поїхати на заробітки за кордон. Боязко було, ще ж зовсім молоді, майже діти. Та подруга була дівчиною меткою, підприємливою, і Тамара погодилася.

Відтоді минуло багато років. Подруга час від часу їздила на Україну, а Тетяні ж повертатися не було куди. Зароблені гроші жінка відкладала. Переїжджала з однієї країни до іншої, доки надовго не осіла поблизу Берліна. Там і приглянулася жінка немолодому німцю, у якого працювала. Тамара ніби вдруге народилася, вперше відчула себе коханою та потрібною. Десять щасливих років прожили вони у мирі та злагоді.

Чоловіка з життя забрала автомобільна аварія. Тамара залишилася самотньою заможною вдовою. На чужині її більше нічого не тримало. А так хотілося на Україну, додому, і вона повернулася. Набралася сміливості, приїхала до рідного села. Оселилася поряд з матір’ю, сподіваючись на примирення, якого так і не сталося.

***

Невдовзі Тамара разом з Андрієм та його дружиною поїхали до Німеччини. Тамтешні лікарі, як і обіцяли, поставили дівчину на ноги. Вона повністю одужала.

Після повернення не міг Андрій більше спокійно дивитися в очі своїм сусідам. Не пробачив їм, що разом з його бабцею стали причиною поневірянь тітки Тамари. З нею ж вони тепер жили однією родиною. Жінка замінила йому матір, якої давно не стало, майже відразу за батьком. Андрій з дружиною покликали з собою Тамару та залишили село назовсім, а разом з ним і невеселі спогади. Попереду у них – нове життя.

 

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

15 + 4 =

Нелюба ти мені, нелюба, чуєш