Немає кращого часу, ніж зараз

Міша довго стояв перед вхідними дверима будинку, щось ніби не дозволяло прокрутити ключ і відкрити двері. Це і не дивно, він все не міг змиритися, що лишився сам, він так довго чекав свою сім’ю, а потім знову все втратив.

Міша виріс в дитячому будинку, своїх рідних батьків він ніколи не бачив, мама відмовилася від нього ще в пологовому відділенні, але він був щасливчиком, коли йому виповнилося чотири роки – його всиновили неймовірно добрі люди, які найбільше за все хотіли дитину. Міша ніколи не був всиновленим, він був просто сином. Батьки віддали йому все найкраще, що могли, а найперше свою любов.

Жили вони у селищі поблизу міста, у власному будинку, про таке можна було тільки мріяти. Все було ідеально, але недовго. Коли Міші було сімнадцять років – його мама захворіла, вони довго боролися за її життя, але не все в цьому житті залежить від людей і невдовзі мами не стало. Міша залишився з батьком у двох, але сам0тність дуже вдарила по татовому здоров’ї, він не хотів жити в цьому будинку без своєї Анночки, так він називав маму. І через рік він пішов до неї, а Міша знову лишився сам, йому було дев’ятнадцять років, він навчався на другому курсі університету, жити в місті йому було де, адже батьки купили напередодні квартиру. Жити в будинку він не міг, тому закрив його на ключ на цілих три роки.

Того дня думки Михайла звучали в голос:

Життя моє склалося непогано, я познайомився з прекрасною дівчиною, ми плануємо одружитися найближчим часом, вона чекає дитину, буде дівчинка, скоро я сам буду батьком. Так-от моя Марійка вмовила мене приїхати сюди й нарешті прийняти реальність і змиритися з тим, чого не можна змінити.

Після приїзду, я перше пішов привітатися до батьків, довго з ними говорив, давно ми не бачилися, я розказав їм усе, а найголовніше, що скоро стану батьком, я думаю вони радіють за мене. На душі стало легше. Залишилося зайти в будинок.

І от, стою я перед дверима і не знаю як зробити крок через поріг, раптом мої плечі хтось міцно обійняв і тихо прошепотів на вухо: «Ти маєш це зробити, відпусти їх. Я буду поруч» – це була моя Марійка. Я зібрався з силами й зайшов до будинку, все було таким як колись, всі фото на своїх місцях, навіть батькова кепка як завжди висіла на спинці крісла. Я пройшов всі кімнати, все таке до б0лю знайоме, ніби й не було цих років, лиш павутина і пил видає правду – тут ніхто більше не живе. Я знайшов старий фотоальбом, в ньому стільки теплоти, потім згадав, що мама ніколи не бачила моря, завжди казала, потім, а потім так і не настало.

Мене переповнили спогади, я підійшов до Марійки:

– Знаєш, я тебе так люблю, просто знай це, я не хочу відкладати на потім наше життя, ми приїдемо у місто й одразу віднесемо заяву у РАЦС. І не хочу відкладати всі слова на потім, я тебе люблю тут і зараз.

Ми довго стояли обійнявшись, цей будинок знову відчув теплоту.

-Я завжди хотіла жити ось так, посеред природи, Міша, давай ми переїдемо сюди? – Марійка дивилася такими великими очима, що я просто не міг їй відмовити. Та й насправді це була дуже хороша ідея, я завжди хотів повернутися сюди, але боявся, але тепер я не сам і разом ми зможемо все, вона – моя сила.

Через декілька місяців Міша з Марійкою переїхали в батьківський будинок, і зовсім скоро в цьому будинку почав лунати дитячий сміх. Все повернулося, щастя повернулося в цей дім.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

one × 5 =

Немає кращого часу, ніж зараз