Мама образилась на мене. Я у неї, виходить, погана донька. Бо не хочу присвяти життя тому, щоб працювати в неї на городі. У мами три доньки, з яких я наймолодша. Усі ми живемо в одному селищі, кожна у власній хаті. А мама з татом живуть самі. Вони вже пенсійного віку, ми з сестрами намагаємось по можливості допомагати їм. Але цього року мама придумала ще дещо.
– Надійко, – каже вона мені, – ми з батьком придбали ще одну ділянку землі, яку хочемо засадити городиною. Нам треба твоя допомога.
– Ну буду після роботи приходити, щоб вам допомагати, – кажу я, хоч і не дуже охоче.
– Ні! – Каже мама. – Ми хочемо, щоб ти взяла на роботі відпустку, аби допомагати нам на городі.
Я очманіла. В мене, на хвилинку, теж є сім’я, діти, нелегка робота. Ще треба приділити час чоловікові. До речі, в мене теж є власний город. А на свою відпустку в мене вже є плани, ми з сім’єю хотіли поїхати на море, уже й квитки придбали. Батьки ж хочуть забрати в мене останнє – час з моїми дітьми й чоловіком.
Коли я намагалась поговорити з мамою про це, вона ледве не розплакалась.
– Ти допомагати нам не хочеш, – кричала мама, – що ти за донька така?!
– Мамо, – я намагалась їй пояснити, – але ж у вас є ще дві доньки. Чому не попросити їх взяти відпустку, щоб вам допомагати?
– Ми з батьком хочемо, щоб ти взяла.
Робити нічого, довелось брати відпустку.
Та коли я розповіла про це своєму чоловікові, він відверто розлютився.
– Взагалі-то я теж все підлаштував під нашу відпустку, – обурився він, – а тепер що – знову ще один рік без відпочинку, бо твоїм батькам треба город полоти?
– Ну, коханий, – не хотіла з ним сваритись я, – але ж це мої батьки, я не можу їм відмовити, вони образяться.
– А я, значить, не ображусь, – чоловік просто лютував, – обирай: або я або примхи твоїх батьків.
В той момент я обрала друге, адже сподівалась, що чоловік відійде й пробачить мені, як робив завжди. Але він вчинив інакше. Цього разу зібрав речі й пішов.
І замість того, аби рятувати сім’ю і намагатись його повернути…я витратила свою відпустку на допомогу батькам. Вони моєї жертви не оцінили.
– Ну і нехай іде, якщо такий егоїст, – тільки й сказала мама, – тобі без нього краще буде.
Я й повірила. Ще кілька місяців прожила, прислуховуючись до порад матері. Я думала, що батьки хочуть мені добра, але їм просто було зручно, що я завжди під рукою.
Та якось мені це все набридло. Особливо, коли мама сказала, що мені треба звільнитись з роботи, аби більше допомагати їм по господарству. Коли я запитала, на що ми з дітьми житимемо, вона сказала: «Аліменти у свого чоловіка відсудиш». Тоді я зрозуміла, наскільки помилась, вибравши батьків.
Прийшло усвідомлення того, що моя сім’я – найдорожче, що може бути.
Я помирилась з чоловіком, ми знову разом, але з моїми батьками спілкуватись перестали Хтось може сказати, що це неправильно, але я з власного досвіду зрозуміла, що інколи треба тримати батьків на відстані, особливо, коли вони стають на заваді особистого щастя.
А ви як думаєте?
