«Новий рік – нове життя» – саме під таким девізом племінниця Михайла планувала весілля. Сімейне свято мало стати й річницею шлюбу. Рідний дядько дівчинки переймався через своє матеріальне положення. Новорічні свята завжди передбачають витрати. Живучи на одну пенсію, Михайло мав привітати нову родину та придбати подарунок для онучки. «Щось вигадаю обов’язково», – підбадьорював себе чоловік.

З дитинства Михайло вірив у новорічні дива і просто обожнював зимові святкування, але потреба у грошах з кожним роком вбивала у ньому всіляку радість.

Чоловік змолоду працював аби збудувати великий будинок для своєї родини, він завжди казав: «Старість краще зустрічати у будинку, повному дитячого сміху». Але доля розпорядилася інакше. Дружина Михайла померла від хвороби, діти повиростали та зовсім не хотіли жити під одним дахом. Тож, житло вирішили продати. На ці гроші дітей вдалося забезпечити квартирами, та й сам Михайло купив собі маленьку 1-кімнатну у віддаленому районі.

Чоловік ніколи не жалкував – вважав, що доля знає як краще кожній людині. Проте взимку пенсіонеру було дещо важко. Комунальні платежі важили більш ніж половину його пенсії, а потрібно ще ж привітати дітей, онучку зі святами. Тож, весіллю племінниці Михайло зрадів, але те, що він не має змоги її привітати – дуже засмучувало.

«Я щось обов’язково вигадаю та всім придбаю подарунки», – підбадьорював себе чоловік. Цієї миті Михайло почув дзвінок у двері. Чоловік підійшов поглянути у вічко – там він побачив привабливу жінку років п’ятдесяти. Відчинивши, господар квартири почув: «Михайло Пономаренко – це Ви?». Чоловік розгублено кивнув.

«Ви мене не пам’ятаєте? Це ж я – Ніна, у якої викрали гаманець біля самісенької каси залізничного вокзалу!», – радісно посміхалася жінка.

Михайло все ще не міг збагнути, аж раптом промовив: «квиток до Жмеринки, будь ласка» та посміхнувся у відповідь.

Чоловік запросив таємничу гостю до вітальні та пригостив чаєм. Жінка помітила, що її «рятівник» жив досить скромно, але у квартирі було досить затишно й охайно прибрано. На столі стояла фотографія дружини, по чорній стрічці на рамці Ніна зрозуміла: чоловік овдовів.

-Я Вас шукала за старою адресою. Я ж обіцяла Вам надіслати листівку, а виявилося – Ви вже давно там не мешкаєте! Добре, що нові господарі знали Вашу адресу. 20 років тому я залишилася одна на колії чужого вокзалу зовсім без грошей, адже мій гаманець викрали. А Ви мене врятували! – не приховуючи свого захоплення говорила Ніна.

-Та хіба це порятунок? Не я, так хтось другий придбав би квиток до Вашого міста, – збентежився Михайло.

-Ні, люди жадібні на добрі вчинки. Їм важко не те щоб допомогти, але й звернути увагу на тих, хто кличе на поміч. Ми навіть не думаємо, як це гарно – запалити вогник надії. Я чомусь згадала Вас напередодні різдвяних канікул, адже тоді я, власне, і їхала до мами святкувати Новий рік. Згадала, що я маю Вам віддячити, – жінка протягнула подарунок з цукерками, – Ось візьміть, будь ласка, мою дяку. З прийдешніми святами! Вибачте, маю вже бігти на потяг! Цього разу придбала квиток завчасно.

Жінка ласкаво посміхалася і від цього Михайлу на душі стало так тепло. Розплившись в усмішці, чоловік подякував Ніні та провів її до дверей під’їзду.

«Не переймайтеся, дорогу знайду! З Новим роком, мій рятівник!», – прощаючись вигукнула вона.

Коли Михайло повернувся додому, то ще раз згадав, як був у відрядженні й зустрів на вокзалі жінку, яка невпинно плакала. Виявилося, в неї викрали гаманець з останніми грошима, а вона мала їхати до мами на сімейне свято. Чоловік не замислюючись придбав квиток та написав свою адресу на прохання Ніни – та обіцяла надіслати різдвяну листівку.

Щаслива усмішка Михайла не зникала з обличчя – йому так давно ніхто не дякував та й взагалі не дарував цукерки.

«Мабуть, років з 15 не їв цукерок», – наче маленький хлопчик, він радісно відкривав подарункову коробку та раптом натрапив на якісь папірці. Чоловік витягнув їх з коробки й побачив чотири купюри по 500 гривень.

Михайло схопився та вибіг на двір, він хотів повернути назад Ніні ці гроші, адже робив добру справу безкорисливо, не чекаючи матеріальної вигоди. Звісно, жінка вже була далеко від будинку її рятівника.

Окрім грошей та цукерок у святковій коробці, чоловік знайшов обіцяну ще 20 років тому листівку.

«Добрі справи потребують подяки. Не вистачить й усіх грошей світу аби відчути тепло на душі від людяності та щирості зовсім незнайомої тобі людини», – вголос прочитав Михайло.

Його очі наповнилися сльозами – на таке передноворічне диво він і не сподівався.

На наступний ранок Михайло прокинувся ще до світанку. Чоловік мав встигнути обрати подарунки всім рідним. На весілля племінниці він вирішив дарувати гроші та гарний букет квітів, а онучці під ялинку – омріяну ляльку.

Йдучи вулицею, він все згадував слова радісної Ніни: «Ми навіть не думаємо, як це гарно – запалити вогник надії».

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

15 + nine =

«Новий рік – нове життя» – саме під таким девізом племінниця Михайла планувала весілля. Сімейне свято мало стати й річницею шлюбу. Рідний дядько дівчинки переймався через своє матеріальне положення. Новорічні свята завжди передбачають витрати. Живучи на одну пенсію, Михайло мав привітати нову родину та придбати подарунок для онучки. «Щось вигадаю обов’язково», – підбадьорював себе чоловік.