Підвезла подорожнього і вийшла заміж

Узбіччям дороги самотньо йшов чоловік. Уже далеко немолодий, але хода його була легка, впевнена. Чомусь навіть ось так, на безлюдній дорозі, нічого у ньому не насторожувало, а навпаки, щось невловиме у його поставі викликало довіру і симпатію.

Чоловік озирнувся на звук машини, що швидко наближалася по трасі, махнув рукою.

Позаду небо по всьому горизонту грізно насупилося. Чутно було як десь далеко гуркотів грім. Перші краплі літньої рясної зливи гулко затарабанили по лобовому склу. Намокне до нитки незнайомець, а автобус тут проїде ще нескоро.

«Що ж я нелюд якийсь, чи що? Гарний господар у таку негоду й собаку на вулицю не вижене», – подумала про себе Ярина.

Жінка уже було минула самотнього перехожого, але все-таки зупинилася та здала назад.

Сідайте швидше, – відчинила передні двері та гукнула чоловіка.

– Щиро дякую, панянко, – вдячно та трішки ніяково посміхнувся незнайомець і сів до машини.

Вам до міста? – поцікавилася Ярина у свого пасажира.

– Так, мені у центр, – відповів чоловік.

– А я якраз у ту сторону їду. Так що підвезу Вас куди треба, – відгукнулася жінка.

Попутник озирнувся на задні сидіння, де зручно вмостився мольберт Ярини, і стурбовано додав:

– Ви, панянко, більше так не ризикуйте. Не підбирайте на дорозі одиноких чоловіків. Мало хто може отак іти. Зараз час такий. Не в усіх добрі наміри.

– Та Ви ж не такий? – розсміялася Ярина. – По Вас навіть зі спини можна сказати, що Ви вчитель. Вгадала?

Чоловік здивовано повів бровою та засміявся у відповідь:

– От що значить – професійна деформація. Вибачте, що насварився. Не втримався.

– Нічого. Ви ж з добрими намірами. Познайомимося, бо їхати ще довго? Мене Ярина звати, – простягнула руку жінка.

– А мене – Олександр Васильович. Будьмо знайомі.

Як виявилося, випадковий пасажир працював директором школи у своєму селі й цієї днини прямував у справах до відділу освіти.

Чи то професія наклала свій відбиток, чи то просто Олександр Васильович сам по собі був такою людиною, але Ярина й не помітила, як у неквапливій розмові розказала йому, хто вона, звідки, чим займається.

Ярині уже стукнуло тридцять один, але вона й досі сама. Спочатку було навчання, потім – не було достойних. А роки йшли. Усі подруги уже давно, а деякі й не раз, встигли вискочити заміж. У більшості діти. Вона ж самозаспокоювалася, що ніколи їй. З головою поринула у творчість.

Зараз Ярина досить успішна художниця. Улюблена справа приносить непоганий дохід. Не розкошує, але, як то кажуть, на хліб з маслом вистачає. Може дозволити собі винаймати гарну квартиру у центрі міста в елітному будинку. Нещодавно придбала не новий, але ще дуже й дуже «живенький» автомобіль. Відчуває себе такою «сучасною діловою леді».

Заміжні подруги їй відверто заздрять. А що? Захотіла – працює, малює свої картини, захотіла – подалася собі до Єгипту на тиждень. Не потрібно варити борщі, прати брудні шкарпетки, тягати менших дітей до дитячого садочка, вчити зі старшими уроки.

Та сама Ярина собі зовсім не заздрила. Все частіше і частіше задумувалася про невеселе майбутнє. Дуже хотілося своїх діточок. Та не виходити ж заради цього заміж за першого ліпшого?

Олександр Васильович уважно слухав, не перебивав. Ярина ніяково змахнула сльозу, що так підступно видала її душевні терзання.

– Життя іде. Часи змінюються. Сучасна молодь, переважно, не дуже поспішає пов’язати себе шлюбом, – задумливо промовив чоловік. – Це їх незаперечне право, але, як на мене, то одружуватися треба по молодості, а точніше, по дурості. Поки не бачиш у потенційній своїй половині, у силу свого віку та недосвідченості, ніяких недоліків. Бо пізніше часто буває важко знайти отого «достойного». Особливо такій самодостатній жінці, як Ви. Правий я, чи ні, не знаю. Це моя особиста суб’єктивна думка. Багато зараз молодих чоловіків і жінок так і залишаються самотніми. Чи то Доля така, чи їх усвідомлений вибір, але неправильно це.

– Не усі з Вами погодяться, – сумно похитала головою Ярина. – Але у мене все саме так.

Далі уже Ярина мовчала і слухала розповідь про школу, про дітей, якими так опікується Олександр Васильович. Уже два роки як на пенсії, але на кого ж він усе полишить? Адже школа – це його життя, вічний двигун, джерело невичерпної молодості. Діти його надихають, наповнюють енергією. Він із ними весь час у якихось творчих проєктах. То ж байдикувати й думати про старість йому ніколи.

Зненацька Олександр Васильович увесь аж засяяв, загадково посміхнувся і промовив:

– А знаєте, у мене до Вас є пропозиція. Ми тут з дітьми надумали розмалювати зупинку на трасі, що біля нашого села. А то вона стоїть собі така, непривітна, безлика. А нам хочеться, щоб люди раділи, коли повз наше село проїжджають. Не хочете долучитися до доброї справи? А там заразом і нареченого Вам знайдемо. Є у мене на прикметі.

– Яка заманлива пропозиція, – розсміялася Ярина, – як тут відмовитися.

За приємною, душевною розмовою вони нарешті прибули до місця призначення. Про літній дощ нагадували лише калюжі, у яких виблискувало сонце, та райдуга, що простягнулася через усе місто.

Олександр Васильович подякував за те, що підвезли, хотів заплатити, але Ярина рішуче відмовилася, навіть обурилася. Вона ж це зробила не заради якихось двадцяти гривень! Якщо буде далі опиратися, то і сама йому зараз доплатить за приємну компанію у дорозі.

Чоловік попрощався та швидко зник у дверях міського відділу освіти, куди й прямував, бо уже трішки запізнювався на заплановану зустріч.

Ярина лише тоді зрозуміла, що не запитала в Олександра Васильовича ні адреси, ні номеру телефону. Ну й нічого. У неї є надійний орієнтир – школа, де чоловік, за його словами, і днює й ночує.

Наступного дня Ярина з самого ранку зібралася та вирушила у дорогу. Зупинилася на деякий час біля зупинки, яку хотів розмалювати новий знайомий, та попрямувала до села у пошуках школи.

Олександр Васильович ніби точно знав, коли вона приїде, й чекав її на шкільному ганку в оточенні дітлахів від малого до великого, які з цікавістю розглядали «дуже талановиту і дуже відому місцеву художницю». Саме так із серйозним виглядом представив її школярам чоловік. Ярина ледь втрималася, щоб не розсміятися.

Вирішили спочатку разом оглянути майбутній «мистецький об’єкт», а там уже визначитися, що робити далі. Чоловік розмістився на передньому сидінні, а на задніх повсідалися дітлахи, хто перший встиг і скільки змогло влізти.

Вже у дорозі під дитячий гомін Ярина зважилася озвучити одне, можливо, не зовсім зручне, але досить важливе питання:

– Скажіть, а хто за це малювання буде платити? Я можу допомогти, та сама все не потягну. Сума потрібна чималенька. Там ще й дещо полагодити потрібно. Чоловічі руки не завадять.

– Зараз і познайомишся з нашим спонсором. Він он уже на нас чекає, – відповів Олександр Васильович, а в очах його застрибали веселі бісенята.

Біля зупинки їх дійсно чекав молодий, приємної зовнішності чоловік.

– Це наш місцевий фермер, Костянтин, – представив його Олександр Васильович й підморгнув Ярині. – Господарство у нього невелике, але в усьому районі найприбутковіше. Що значить людина душу у свою справу вкладає. І руки у нього золоті. Все, що потрібно, зараз тут швиденько полагодить.

– Ви мене рекламуєте, ніби на базарі продаєте, – перервав промову Олександра Васильовича Костянтин й щиро так, сонячно посміхнувся, що у Ярини так само сонячно та затишно стало на душі.

Виявляється новий знайомий привіз уже всі необхідні інструменти та фарби.

– Я не знав, які точно знадобляться, томі набрав усяких. Якщо якоїсь фарби не вистачатиме, докупимо. Ви мені відразу скажіть, – звернувся Костянтин до Ярини. – Зараз я тут трішки стіни в порядок приведу, а завтра вже можна буде малювати.

З того дня Ярина щоранку мчала до зупинки, де на неї уже дожидався Олександр Васильович. Увечері ж втомлена, але щаслива, поверталася додому.

Уже давно її життя не було таким наповненим та повноцінним. Дітлахи один поперед одним намагалися допомагати Ярині, старалися догодити «талановитій відомій місцевій художниці».

Щодня до них навідувався Костянтин. Залишався усе довше та довше. Спочатку спостерігав, потім сам долучився до творчого процесу.

– Щось ти зачастив, – підсміювався над ним Олександр Васильович. – У тебе чи іншої роботи немає.

Костянтин відводив погляд у бік і старанно удавав, що нічого не почув і взагалі це не до нього.

Та від пильного ока Олександра Васильовича не можна було приховати, що зовсім не пейзажі, що поступово розквітали на стінах зупинки, приваблюють молодого чоловіка, а сама «дуже талановита і дуже відома місцева художниця», яка до того ж ще й дуже гарна.

Як би Костянтин та Ярина це не приховували, але між ними точно щось відбувалося. Невловима «хімія кохання» молодої пари уже не була секретом ні для кого.

Нарешті кропітку роботу було завершено. Усі, хто долучився до малювання, зібралися на святкування на подвір’ї школи.

– Ну що, Ярино, підеш до нас у школу вчителем малювання? Чи тобі потрібно з майбутнім чоловіком про це порадитися? – звернувся до жінки Олександр Васильович і як справжній змовник підморгнув Костянтину. – Скоро вже весілля?

– Скоро, скоро, – засміявся молодий чоловік і пригорнув до себе Ярину. – Вас запросимо обов’язково. Ви ж наша сваха.

Олександр Васильович лише загадково собі посміхнувся. Бо це і був його справжній «мистецький проєкт». А зупинка то так, важлива, але другорядна, супутня мета.

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

19 + eleven =

Підвезла подорожнього і вийшла заміж