Після одруження ми якийсь час жили окремо, але потім до нас переїхала теща. З першого ж дня вона встановила свої правила: її зайвий раз не турбувати, після дев’ятої години повинна стояти повна тиша, до її кімнати не заходити, щоб гостей не було, особливо моїх батьків. Я не міг нічого сказати, адже квартира належала їй. Усе стало ще гірше, як народилася дитина. Тепер вдома я почуваюся ворогом номер один. Став умовляти дружину винайняти квартиру, але не такої відповіді я очікував

Так уже привчили мене мої батьки, що сім’я завжди повинна бути на першому місці, що справжній чоловік ніколи не покине дружину та дітей. Але я все частіше задумуються над тим, що з кожного правила обов’язково є винятки.

Свою дружину я справді кохаю. Перший рік нашого подружнього життя був неймовірно щасливим, але потім усе змінилося. Навряд, чи можна тепер усе повернути.

Після весілля ми із дружиною стали жити у квартирі, що належала тещі. Вона отримала її у спадок від своїх батьків. Сама ж теща разом з меншим сином мешкала у будинку, який вони побудували з нині покійним чоловіком.

Прикро, але від моменту знайомства мати моєї дружини не дуже прагнула спілкування зі сватами. Чомусь вважала їх не гідними своєї уваги. Думаю, вона дозволила своїй доньці вийти за мене заміж лише зважаючи на мою перспективну роботу та високу зарплату.

Нашою молодою родиною теща перший рік майже не цікавилася. У пріоритеті у неї завжди був син, але той невдовзі одружився і це стало причиною кардинальних змін.

Теща вирішила залишити будинок сину і переїхати жити до нас. Мала повне право, адже квартира належала їй.

Першого ж дня, як мати дружини переступила наш поріг, вона ставилася до мене як до якогось прихвосня. Не втрачала жодного приводу, щоб показати, що вона тут хазяйка, а я так, ніхто. Якщо до рідної доньки вона була ще хоч якось милостива, то я повинен був ходити навколо неї навшпиньки.

Теща встановила чіткі правила, порушувати які було не можна. По-перше, вона жінка хвора, то ж зайвий раз її не турбувати. По-друге, вона любить спокій і лягає спати рано, тому після дев’ятої години повинна стояти повна тиша. По-третє, вітальня, де вона тепер мешкала, це її особистий життєвий простір і нікому туди, навіть доньці, заходити не можна. По-четверте, щоб нікого чужого у домі не було, ніяких гостей, шуму і галасу. Особливо наголосила, щоб не приходили мої батьки. Якщо хочу їх побачити, то можу сходити до них сам.

Я усе терпів та мовчав, адже дружина була вагітна. Дуже сподівався, що після народження дитини теща змінить гнів на милість. Як же я помилявся.

Щасливим батьком я побути так і не зміг, адже до власної дитини мене майже не підпускають. Причин цьому багато: приношу з вулиці віруси та мікроби, неправильно тримаю, неправильно дивлюся і взагалі, у їх тріо «мама – бабуся – онука» я просто зайвий. Мені чітко дали зрозуміти, що моя місія єдина – приносити додому гроші й не заважати. Тепер вдома я почуваюся ворогом номер один. Особливо боляче було, що моїм батькам не дозволяли бачити їх єдину онуку.

Так далі тривати не мало, треба було щось міняти. Я бачив єдиний вихід – залишити свекрусі її квартиру й винайняти собі житло окремо. Моєї зарплати цілком би вистачило, щоб забезпечувати родину та платити за квартиру.

Став умовляти дружину переїхати, але не такої відповіді я очікував. Вона сказала, що я усе перебільшую, що її мама жінка мудра, знає, що робить, то ж краще нам до неї прислухатися. І взагалі, навіщо платити за житло, якщо вже є квартира.

Скільки я не просив, це лише сильніше напружувало і так не прості стосунки в нашій родині. Усе частіше в голові крутяться думки про розлучення. Розумію, неправильно так, але ж і це не життя.

 

Оцініть статтю
Додати коментар

;-) :| :x :twisted: :smile: :shock: :sad: :roll: :razz: :oops: :o :mrgreen: :lol: :idea: :grin: :evil: :cry: :cool: :arrow: :???: :?: :!:

eight − 4 =

Після одруження ми якийсь час жили окремо, але потім до нас переїхала теща. З першого ж дня вона встановила свої правила: її зайвий раз не турбувати, після дев’ятої години повинна стояти повна тиша, до її кімнати не заходити, щоб гостей не було, особливо моїх батьків. Я не міг нічого сказати, адже квартира належала їй. Усе стало ще гірше, як народилася дитина. Тепер вдома я почуваюся ворогом номер один. Став умовляти дружину винайняти квартиру, але не такої відповіді я очікував