Мені дуже шкода сестру Марину. Вона хороша та красива дівчина. Завжди добре вчилась, адже тато вимагав від нас ідеальності у всьому. Щоправда, я зуміла втекти від його устрою: після закінчення школи поїхала навчатись в інше місто, а звідти після закінчення інституту переїхала за кордон.
А от Марина попала під батьківський контроль. Тато хотів виховати з неї ідеальну жінку.
«Якщо не схуднеш – тебе заміж ніхто не візьме!» – говорив тато сестрі.
«Навчись варити нормальний борщ! А то помиї якісь!»
«Жінка повинна знати своє місце».
Словом, після татового виховання у Марини можна було діагностувати проблеми із самооцінкою. Сестра була впевнена, що її ніхто не полюбить, адже в неї стільки недоліків, на які вказував батько.
Тому, коли Василь запропонував їй вийти заміж, вона ні на хвилину не вагалась, адже вважала, що це її останній шанс.
Василь – двічі розлучений сорокарічний чоловік, який не вирізнявся гарною зовнішністю та високими манерами. Взявши мою сестру за дружину, він одразу почав ставитись до неї, як до обслуговчого персоналу.
«Прибери, я не збираюсь жити у свинарнику!», «Я не їстиму цих помиїв!» – Говорив Василь.
Моя сестра змушена була з ранку до ночі займатись хатніми справами, за які не почула й слова вдячності. Василь був суворим та жорстким. За пів року спільного життя, він добряче занизив самооцінку, моїй сестрі. Коли я її побачила, ледь не розплакалась. Вона виглядала значно старше своїх років. Що там говорити – навіть старшою за мене, хоча насправді молодша на вісім років.
– Марино, чому ти одягнена, як монахиня? – Запитала я, оцінюючи довгу спідницю сестри.
– Так Василеві подобається. – Марина зітхнула й опустила очі. – він хоче, щоб я носила закрити одяг.
– А ця зачіска? Вона ж додає тобі років десять! – Не могла заспокоїтись я.
Але сестра тільки змовчала. Я розуміла, що чоловік поводиться, як тиран.
– Він не хоче дітей, уявляєш? – В ході бесіди відкрилась мені Марина. – Говорить, що йому вистачило їх у перших двох шлюбах, а я… Мені завжди хотілось стати мамою…
Марина плакала в мене на плечі, а я не знала, як їй втішити.
– Чому ти не підеш від нього, люба? – Запитала я, не стримавшись.
Сестра відсахнулась.
– Ти що? Кому я така буду треба? Ще й розлучена? – Вона витерла сльози й випросталась. – Ні-ні, вже вийшла за Василя заміж, то мушу з ним жити до скону.
Я тільки розвела руками. Мені щиро шкода сестру. Але як я можу допомогти людині, яка сама не хоче нічого міняти? Так, я розумію, що це згубне виховання батька, але вона вже доросла людина й сама несе відповідальність за своє життя.
